Имущество, которое не подлежит аресту, но варвары, вырвали и угробили квартиру?

Умысел. Часть денежных средств акционеров — в сумме 58746.82 грн.                                          Лутьев В.Г. из корыстных побуждений, использовал для погашения ссуды, полученный им ранее для своего частного предприятия.  

Решением Евпаторийского городского суда от 17.02.1999 года по делу №2-376/1999 в законной силе, по делу №2-963/2018, №2-1403/2018 и другим, амнистированному клеветнику Лутьеву В.Г. отказано в защите чести, достоинства и деловой репутации и возмещения морального вреда.

      Гражданское дело №2-428/99 возбуждено при обстоятельствах исключающих производство по гражданскому делу, так как заявитель находился под стражей в СИЗО, по уголовному делу №1-731/98, вещдок, предмет преступления б/у ксерокс растратила его сожительница, подельница по уголовному делу, Заречневая Т.Е. 

Мошенничество. Лутьев В.Г. со своим  подельником  Когиновым В.Г. преступно завладел бензовозом МАЗ-5334 НЦ-8 совладельцев, ветеранов труда Ющенко. 

 

Когиновы, штатные лжесвидетели Лутьева В.Г., наказаны.

 

 

      Из объяснительной представителя покупателя Марченко В.П. следует, что он возле магазина «Крымторг» на улице дал Лутьеву 10800 грн.

     Лутьев их пересчитал и поблагодарил, попросил при этом отвести его домой, в г. Евпаторию.         

      Суд установил: «допустив передачу имущества хранящегося на штрафплощадке не государственному исполнителю, уполномоченному на реализацию имущества в соответствии со ст.61 Закона «Об исполнительном производстве» Лутьеву В.Г.                          

  

Апелляционный суд АР Крым установил, что «Лутьев В.Г.  указал в журнале           регистрации данные своего паспорта»,   открыто, незаконно завладел бензовозом МАЗ-5334 АЦ-8, совладельцев, пенсионеров Ющенко, но освободил от уголовной ответственности и осознанно создал условия для незаконного обогащения виновного?!?              

Верховный Суд Украины установил, что «Лутьев В.Г.  указал в журнале регистрации данные своего паспорта»,   открыто, незаконно завладел бензовозом  МАЗ-5334 АЦ-8, совладельцев, пенсионеров Ющенко, но освободил от уголовной ответственности  осознанно создал условия для незаконного обогащения виновного?!?   

                        В действиях коллегии судей усматриваются признаки преступления предусмотренные ст.ст.210.211 УК Украины. Коллегия судей на свободе, продолжает отправлять «правосудие»?!? 

Суд постановил, что в стихотворении в отношении бывшего заключённого Лутьева В.Г. клеветы нет.

Суд выполнил требования ст.61 ГПК и 90 УПК РФ, признал обязательными обстоятельства установленные Апелляционными Постановлениями Верховного Суда Республики Крым по делу №22-24/2016 и №22-366/2016 года, отказал в защите чести, достоинства и возмещении морального вреда бывшему заключённому, безработному Лутьеву В.Г.

Меня бандиты боятся!

Подсудность.

Ищенко — Лутьев.

Не платит налоги.

СПРАВКА.

      Из истории болезни Лутьева В.Г. №6440 от 29.09.1990 г., Сакская  центральная районная больница, диагноз: TRIAL-0184472409         pn2rxtvj7d  http://trialeset.ru/

      «Закрытая черепно-мозговая травма, ушиб головного мозга средней степени».

      Из показаний Лутьева В.Г. в судебном заседании 09.02.1999 года по гражданскому делу №2-428/99 года:

«я был избит в тюрьме, был весь в крови. Я находился на лечении нейрохирурга Шангай.

Диагноз: «- ушиб мозга – поставлен на компьютере»

      Из приговора л.д.27,28, или уголовного дела №1-2/06, т. 9 л.д. 96-99 по обвинению В.Г. Лутьева: « В соответствии с заключением амбулаторной психолого-психиатрической экспертизы у обвиняемого Лутьева В.Г. выявлены следующие индивидуально- психологические особенности: некоторая обстоятельность и ригидность суждений, ригидность жизненных установок, высокий уровень притязаний, категоричность и субъективизм суждений в оценке ситуаций, стремление скрыть свою неуверенность и тревогу демонстративностью поведения.

    Пример с ригидным капитаном:

   Военный линкор плыл в море по непогоде. Ситуация — рискованная. И вот дозорный срочно зовёт капитана: «Справа по борту — неподвижный огонь!» Это означало одно — судно находится в опаснейшей близости от другого корабля. Что делать? На море (как и на трассе) в этот момент начинаются игры в «мой авторитет круче». Капитан вызывает матроса-сигнальщика и тот передаёт: «Опасность столкновения. Смените курс на двадцать градусов к северу». Оттуда, где огни, приходит ответ: «Смените курс на двадцать градусов к югу»…Разгневанный капитан приказывает сигналить следующий текст: «Я капитан судна. Я приказываю Вам сменить курс на двадцать градусов к северу!» Кораблю отвечают тут же: «Я матрос второго класса. Измените, курс на двадцать градусов к югу»…

Взбешённый капитан сигналит: «Я — военный линкор! Измените курс!»
«А я — маяк!» отвечали ему таинственные огни…

     Эта история является самой лучшей иллюстрацией того, что есть РИГИДНОСТЬ.

     Экзистенциальный психолог, Елена Назаренко пишет:

     «Ригидность – это страшная штука, некоторая тупость.

Перед вами не настоящий человек, а только его оболочка.

https://yandex.ru/images/search?source=wiz&img_url=http%3A%2F%2F900igr.net%2Fdatas%2Fpsikhologija%2FKonfliktnye-situatsii-v-shkole%2F0011-011-Ljudi-etogo-tipa-ne-umejut-perestraivatsja-t.e.-uchityvat-v-svoem.jpg&text=ригидность%20это%20не%20человек&noreask=1&pos=1&lr=213&rpt=simage

ЕВРОПЕЙСКИЙ СУД ПО ПРАВАМ ЧЕЛОВЕКА

пятая секция

Дело «Ющенко и другие против Украины»

(Заявления №№73990 / 01 7364/02, 15185/02 и 11117/05)

Решение

Страсбург 15 июля 2010 года

Окончательное 22/11/2010

Текст решения может подлежать редакционным правкам.

В деле «Ющенко и другие против Украины»

Европейский суд по правам человека (пятая секция), заседая Палатой в составе: 

Пеер Лоренцен (Реег Lогепzеп), Председатель,

Рената Ягер (Rепаtе Jaеgеr),

Карел Юнгвирт (Каге Juпgwiert),

Марк Виллигер (Магк Viliger),

Миряне Лазарова-Трайkoвська (Мигjапа Иаzаrovа Тrаjкоуsка),

Здравка Каладжиева (Zdravка Каiауdjieva),

Анна Юдковская (GаппаWesterdiek), судьи,

и Клаудия Вестердик (СИаudиа Wеstегdиек), Секретарь секции,

после совещания за закрытыми дверями 22 июня 2010, выносит следующее решение, принятое в тот же день:

    ПРОЦЕДУРА .

1.  Дело возбуждено по четырем заявлениям (№№ 73990 /01,7364 /02,15185 /02 и 11117/05), поданным против Украины в Суд на основании статьи 34 Конвенции о защите прав человека и основных свобод (далее — Конвенция) тремя гражданами Украины: Владимиром Михайловичем Ющенко (далее — первый заявитель), Владимиром Владимировичем Ющенко (далее — второй заявитель) и Павлом Владимировичем Ющенко (далее — третий заявитель), а также частным транспортным предприятием «ЮВМ — Автосервис» (далее — предприятие — заявитель). Заявление № 73990/01 было подано 28 сентября 2000 всеми заявителями. Заявление № 7364/02 было представлено 10 мая 2001 третьим заявителем. Заявление № 15185/02 было подано 4 апреля 2002 первым заявителем и заявление № 11117/05 было подано 13 марта 2005 вторым заявителем.

2. Правительство Украины (далее — Правительство) были представлены Уполномоченным —                                 П.Ю. Зайцевым из Министерства юстиции Украины.

3. 27 марта 2007 Суд объявил заявления частично неприемлемыми и решил направить Правительству жалобы первого заявителя по пункту 1 статьи 6 Конвенции, что представленный ему гражданский иск был удовлетворен, несмотря на существование окончательного решения по данному иску, что продолжительность производства по уголовным делам по обвинению его в совершении мошенничества и клеветы и в деле по поданному им иску о возмещении вреда, причиненного проведением обыска в его квартире в мае 1998 года, была чрезмерной. Кроме того, он жаловался по статье 1 Протокола о нарушении его имущественных прав при исполнении решения суда от 18 февраля 1999 года, принятого против него. Также Суд решил коммуницировать Правительства жалобы третьего заявителя по п.п. 1 и 2 статьи 6 Конвенции о нарушении презумпции невиновности и чрезмерную длительность судебного разбирательства по возбужденному в отношении него уголовному делу. Также Суд решил объединить эти заявления (пункт 1 правила 42 Регламента Суда) и рассматривать вопрос, по сути, и приемлемости заявлений одновременно (пункт 3 статьи 29).

        ФАКТЫ.

1. Обстоятельства дела.                                                                                     4. Заявители родились в 1934,1967 и 1976 годах соответственно и живут в городе Евпатории, Украина.

А. Производство по гражданскому делу о возвращении фотокопировального устройства.

5. В августе 1998 года Л. обратился в Евпаторийский городской суд с иском к первому заявителю, требуя возвращения фотокопировального устройства, сорока пачек бумаги и двенадцати туб с порошком для него. Он утверждал, что в мае 1998 года первый заявитель вместе с третьим заявителем пришел в офис Л. и попросил З., секретаря Л., одолжить ему фотокопировальное устройство. В то время Л. содержался под стражей в связи с досудебным расследованием по возбужденному в отношении него уголовному делу. З., зная о дружеских отношениях между Л. и первым заявителем, позволила ему взять фотокопировальное устройство и другие материалы. Позже Л. также требовал возмещения морального вреда.

6. 6 ноября 1998 суд удовлетворил иск Л. и обязал первого заявителя вернуть фотокопировальное устройство и связанные с ним материалы или оплатить ему 6446,92 грн. в качестве возмещения материального ущерба. В тексте решения суд также отметил, что первый заявитель должен возместить моральный ущерб в сумме 6000 грн. Но в резолютивной части решения этой суммы не было. В тот же день суд также вынес вердикт, которым наложил арест на счета предприятия — заявителя и запретил любые операции с имуществом и квартирой первого заявителя на сумму свыше 12 446,92 грн.

7. 4 января 1999 Верховный Суд Автономной Республики Крым (далее — Верховный Суд АРК) отменил решение от 6 ноября 1998 года и направил дело на новое рассмотрение. Однако суд оставил без изменений постановление от 6 ноября 1998 года в отношении мер обеспечения иска.

8. 18 февраля 1999 Евпаторийский городской суд удовлетворил иск Л. и обязал первого заявителя вернуть Л. фотокопировальное устройство или оплатить ему стоимость устройства в сумме 5480 грн. Суд также обязал первого заявителя уплатить 274 грн. судебных расходов. Остальные требования Л. суд отклонил как необоснованные. Суд установил, в частности, не было доказательств того, что первый заявитель забрал бумагу и тубы с порошком. Первый заявитель обжаловал это решение, но его апелляционная жалоба не была принята к рассмотрению из-за несоблюдения процессуальных требований. Л. решение не оспаривал.

9. В дальнейшем первый заявитель безуспешно обращался с заявлением о пересмотре решения от 18 февраля 1999 в порядке нового кассационного обжалования по вновь открывшимся обстоятельствам и в порядке исключительного производства.

10. В августе 1999 года Л. обратился в Евпаторийский городской суд с еще одним иском к первому заявителю, требуя присуждения дополнительных средств, поскольку сумма, присужденная Л. судебным решением от 18 февраля 1999 года, не отвечала текущей цене фотокопировального устройства, которая, по утверждению Л., составила 8177,40 грн. 17 января 2000 суд отказал в удовлетворении иска Л. Он отметил, что в решении от 18 февраля 1999 суд уже установил, что стоимость фотокопиро- вального устройства составляет 5480 грн. 20 марта 2000 Верховный Суд АРК оставил решение от 17 января 2000 без изменений. 

В. Исполнительное производство и связанные с ним вопросы. 

11. Поскольку первый заявитель не выполнил судебное решение от 18 февраля 1999 года, в неопределенную дату государственная исполнительная служба открыла исполнительное производство.

12. 15 мая 1999 на запрос председателя Евпаторийского городского суда Государственная автомобильная инспекция сообщила ему о том, что первому заявителю принадлежат бензовозы: МАЗ 5334 (регистрационный номер 7561 КРТ) и МАЗ 5334 (регистрационный номер 1403 КРТ).

13. 5 августа 1999 Евпаторийский городской суд вынес решение о наложении ареста на один из этих бензовозов (регистрационный номер 7561 КРТ). Суд также поручил торговому предприятию «К.» продать его. Первый заявитель утверждал, что его апелляция на решение от 5 августа 1999 года была возвращена письмом суда от 27 августа 1999 года. В письме без указания каких-либо дат сообщалось, что «суд возвращает Вашу апелляцию, поскольку нет постановления, которое Вы оспариваете».

14. 10 августа 1999 государственная исполнительная служба, как утверждается, передала бензовоз господину Лутьеву, который продал его акционерному обществу «Б.» за 19.250 грн. 9.161 грн. было перечислено на счет государственной исполнительной службы, а оставшуюся сумму присвоил Лутьев.

15.  5 сентября 1999 Евпаторийский городской суд снял арест с имущества и квартиры первого заявителя и со счетов предприятия-заявителя. Первый заявитель утверждает, что арест его квартиры был снят лишь в июне 2001 года.

16.  Жена первого заявителя Ю., совладелец бензовоза, который был продан, обратилась в суд с иском об исключении его из акта описи арестованного имущества. 13 сентября 1999 Евпаторийский городской суд признал, что Ю. является собственником половины бензовоза, и обязал государственную исполнительную службу выплатить ей половину суммы, полученной от продажи бензовоза. Дополнительным решением от 10 января 2000 года суд установил, что эта сумма эквивалентна 4351,84 грн. 10 апреля 2000 Верховный Суд АРК отменил эти решения и вернул дело на новое рассмотрение. 13 ноября 2000 Евпаторийский городской суд вынес решение об исключении бензовоза (регистрационный номер 7561 КРТ) из акта описи арестованного имущества.

17. Первый заявитель инициировал несколько производств в Евпаторийском городском суде против государственной исполнительной службы, утверждая, что выполнение решения от 18 февраля 1999 было ненадлежащим. Решениями от 17 марта и 22 мая 2000 суд признал, что в ходе выполнения этого решения государственная исполнительная служба нарушила порядок, установленный законом. 30 августа 2000 Верховный Суд АРК оставил решение от 22 мая 2000 без изменений. 6 июня 2000 суд установил, что первый заявитель не присутствовал, когда осуществлялась оценка стоимости бензовозов, и не имел возможности подать жалобу. 30 августа 2000 Верховный Суд АРК оставил это решение без изменений.

18. 7 сентября 2000 прокурор возбудил уголовное дело в отношении Л. в связи с незаконной продажей бензовоза. Дополнительная информация об этом деле отсутствует.

19.  В неустановленную дату первый заявитель обратился в Центральный районный суд г. Симферополя с иском к Евпаторийскому отделу государственной исполнительной службы и торговым компаниям «В.» и «К.», требуя признания недействительным договора купли-продажи бензовоза (регистрационный номер 7561 КРТ) . 1 ноября 2001 Центральный районный суд. Симферополя признал указанный договор купли-продажи недействительным.

      27 марта 2002 апелляционный суд АРК (бывший Верховный суд АРК) отменил это решение и признал договор купли-продажи действительным, 10 декабря 2007 года апелляционный суд Запорожской области отменил решение от 27 марта 2002 года и вернул дело на новое рассмотрение в апелляционный суд, 5 марта 2008 года Апелляционный суд АРК оставил решение от 1 ноября 2001 без изменений.

20. В неустановленную дату первый заявитель обратился в Киевский районный суд г. Симферополя с иском к Государственной автомобильной инспекции, оспаривая отмену государственной регистрации бензовоза (регистрационный номер 7561 КРТ). 11 декабря 2000 суд установил, что работники инспекции действовали в соответствии с решением суда от 5 августа 1999 года. 14 марта 2001 Верховный Суд АРК оставил это решение без изменений. 10 октября 2001 Верховный Суд Украины вернул первому заявителю его кассационную жалобу, поданную в соответствии с новым порядком кассационного обжалования, поскольку не были уплачены судебные издержки. В 2004-2006 годах суды отказывали в удовлетворении заявлений первого заявителя о пересмотре дела по вновь открывшимся обстоятельствам.

21.  31 мая 2001, рассмотрев жалобу первого заявителя, Центральный районный суд. Симферополя признал, что предприятие «К.» не имело права продавать бензовоз.

22. 18 марта 2003 прокуратура, хотя и утверждала о наличии достаточных доказательств совершения преступления, отказала в возбуждении уголовного дела по факту халатности работников государственной исполнительной службы «вследствие акта амнистии».

23. В неустановленную дату первый заявитель обратился в Сакский городской суд с иском о возмещении за счет средств Государственного бюджета Украины материального и морального вреда, причиненного в результате ненадлежащего исполнения решения от 18 февраля 1999 года.

4 февраля 2003 суд отказал в удовлетворении иска первого заявителя как необоснованный.

24. В марте 2003 года первый заявитель обратился в Центральный районный суд г. Симферополя с иском к предприятию «К.», Министерства торговли Автономной Республики Крым и Государственного казначейства Украины, требуя возмещения материального и морального ущерба, причиненного в результате продажи бензовоза. 13 августа 2003 суд отказал в удовлетворении иска первого заявителя ввиду отсутствия доказательств того, что вред был причинен действиями предприятия «К.».

23 июля 2008 Апелляционный суд АРК оставил это решение без изменений..

25. В неустановленную дату первый заявитель обратился в Евпаторийский городской суд с иском к Государственному казначейству Украины, государственной исполнительной службе Евпаторийского городского управления юстиции, требуя возмещения материального и морального ущерба, причиненного ему ненадлежащим исполнением решения от 18 февраля 1999 года. 23 марта 2004 суд удовлетворил первому заявителю 150000 грн. возмещение материального и морального вреда за счет средств Государственного бюджета Украины. 20 сентября 2004 Апелляционный суд АРК отменил это решение и на правил дело на новое рассмотрение. Первый заявитель обжаловал это решение в кассационном порядке.

26. Когда кассационное производство еще продолжалось, 14 декабря 2004 Евпаторийский городской суд вынес решение об отказе в удовлетворении иска первого заявителя. Информация о том, обжаловал первый заявитель это судебное решение, отсутствует. 15 октября 2007 Апелляционный суд Запорожской области, действуя как суд кассационной инстанции оставил решение от 20 сентября 2004 без изменений.

В 2009 году было возбуждено уголовное дело по обвинению государственного исполнителя Н. в злоупотреблении властью. Первый заявитель подал гражданский иск о возмещении вреда в рамках этого уголовного дела, производство по которому продолжается. 

С. Уголовное производство в отношении первого и третьего заявителей по обвинению в совершении мошенничества. 

27. В апреле 1999 года Л. обратился в Евпаторийский отдел Главного управления Министерства внутренних дел в Автономной Республике Крым (далее — городской отдел внутренних дел г. Евпатории) с заявлением о возбуждении уголовного дела в отношении первого заявителя в связи с совершением им мошенничества и шантажа. Он утверждал, что первый заявитель вместе с третьим заявителем забрали фотокопировальное устройство из офиса Л. и не вернули его. В апреле — июне 1999 года неоднократно выносились постановления об отказе в возбуждении уголовного дела на основании того, что этот вопрос уже был рассмотрен судом в ходе гражданского судопроизводства (см. Пункты 5-9). Позже эти постановления отменялись прокурором, а жалоба возвращалась на дополнительную проверку.

28. Наконец, 3 марта 2000 милицией было возбуждено уголовное дело по обвинению первого заявителя в совершении мошенничества. В дальнейшем Л. подал гражданский иск о возмещения материального ущерба в сумме 10310 грн. и морально вреда в сумме 50000 грн.

29. В мае 2000 года следователь городского отдела внутренних дел г. Евпатории вызвал третьего заявителя, ранее уже допрашивался в качестве свидетеля, поскольку было достаточно доказательств, для предъявления ему обвинения в совершении мошенничества. Третий заявитель не явился. 24 мая 2000 сотрудники милиции пришли в квартиру третьего заявителя, но, как утверждалось, в квартире его не было, а сосед сообщил, что третий заявитель будет отсутствовать в течение двух недель.

30. 6 июня 2000 первый и третий заявитель были привлечены к производству в качестве обвиняемых в совершении мошенничества. В тот же день дело в отношении третьего заявителя было выделено в отдельное производство и приостановлено, поскольку, как утверждалось, его местонахождение было неизвестно. Третий заявитель был объявлен в розыск.

31. В сентябре 2000 года следователь поручил работникам городского отдела внутренних дел г. Евпатории принять меры для розыска третьего заявителя. Информация о том, проводились ли такие оперативно-розыскные мероприятия с 2000 до 2004 года, отсутствует.

32. 7 октября 2000 следователь вынес постановление о закрытии уголовного дела в отношении первого заявителя в связи с отсутствием доказательств совершения преступления.

27 октября 2000 прокурор отменил это постановление и вернул производства по уголовному делу.

26 октября 2001 Евпаторийский городской суд отказал в удовлетворении жалобы первого заявителя на постановление от 27 октября 2000 года.

33. 5 апреля 2002 уголовное дело было направлено в суд. 29 октября 2002 суд вернул дело на дополнительное расследование. 11 февраля 2003 Апелляционный суд АРК отменил это постановление и вернул дело на новое рассмотрение.

34. В течение рассмотрения дела судом первой инстанции с 5 апреля 2002 года по 12 января 2004 г. было назначено тридцать два судебных заседания. Шесть из них было отложено в связи с неявкой Л., свидетелей или прокурора. В остальные четыре судебные заседания не явились ни прокурор, ни защитник, в три — не явился первый заявитель. Первый заявитель подал двадцать пять ходатайств об отводе главного судьи и некоторых судей судов высших инстанций. Все его ходатайства были отклонены как необоснованные. Одно рассмотрение дела было отложено по ходатайству первого заявителя и один раз он отказался участвовать в судебном заседании. 1 августа 2002 между сторонами возникла потасовка, и слушание дела было отложено. Первый заявитель дважды предупреждался об ответственности за неуважение к суду, и с 5 декабря 2003 года и до начала судебных прений ему запретили участвовать в судебных заседаниях. Однако, как оказалось, первый заявитель принимал участие в следующем судебном заседании, которое было последним.

35. 12 января 2004 суд признал заявителя виновным в совершении мошенничества по предварительному сговору с другим лицом (лицами) и назначил ему наказание в виде лишения свободы сроком на 2 года условно. Судья К., который рассматривал дело, признал, что первый заявитель вместе с «другим лицом», злоупотребляя доверием секретаря господина Л., забрал фотокопировальное устройство стоимостью 8350 грн. и связанные с ним вещи (бумагу и тубы) стоимостью 1960 грн., то есть общая стоимость этого имущества составляла 10.310 грн. Установив это, суд отметил в своем решении следующее:

«6 мая 1998 во второй половине дня [первый заявитель] по предварительной договоренности с другим лицом […] завладел фотокопировальным устройством, принадлежал Л.».

«Суд критически оценивает показания подсудимого — В. М. Ющенко и свидетеля — П.В. Ющенко [третьего заявителя], которые отрицают факт совершения мошенничества …, поскольку их показания опровергаются следующими доказательствами …».

36.  Суд далее сослался на показания Л. и свидетелей по делу 3., Б. и К., которые утверждали, что первому заявителю помогал его сын. Они также узнали третьего заявителя при проведении предъявления для опознания. Далее суд отметил:

«Суд критически оценивает показания [третьего заявителя], который утверждает, что 6 мая 1998 он не был в офисе Л. и не похищал имущество последнего, поскольку это опровергается показаниями свидетелей 3., К. и Б., которые указали на него как на лицо, вместе с (первым заявителем) было в офисе и загружало имущество, принадлежавшее потерпевшему, в автомобиль марки «Москвич».

37.  Относительно гражданского иска Л. суд отметил, что решением от 18 февраля 1999 первого заявителя обязали возместить господину Л. стоимость фотокопировальных устройства в сумме 5480 грн. Однако суд обязал первого заявителя оплатить Л. еще 4830 грн. возмещения материального ущерба, а также 5000 грн. возмещение морального вреда. 16 марта 2004 и 1 июля 2004 Апелляционный суд АРК и Верховный Суд Украины соответственно оставили этот приговор без изменений.

38. 1 июня 2004 производство по уголовному делу в отношении третьего заявителя было восстановлено и 10 июня 2004 третий заявитель снова был привлечен в качестве обвиняемого в мошенничестве. 21 декабря 2005 судья К., который рассматривал уголовное дело первого заявителя, признал третьего заявителя виновным в совершении мошенничества и назначил ему наказание в виде лишения свободы сроком на 1 год и 6 месяцев, освободив его от отбывания наказания в связи с истечением срока давности. 21 марта 2006 Апелляционный суд АРК оставил этот приговор без изменений. 12 августа 2006 Верховный Суд Украины отказал третьему заявителю в удовлетворении его кассационной жалобы.

          Дело о клевете. 

39.  21 апреля 1999 Евпаторийский городской суд возбудил в отношении первого заявителя уголовное дело в связи с тем, что он, давая показания в качестве свидетеля по гражданскому делу по иску К. к больнице, якобы заявил в судебном заседании, что «все это было организовано преступной группировкой Л. и К». 12 ноября 1999 уголовное дело в отношении первого заявителя было закрыто. 6 января 2000 Евпаторийский городской суд оставил это решение без изменений.

40.  16 июня 2000 Президиум Верховного Суда АРК по протесту Председателя этого суда отменил это решение в порядке надзора, и вернула дело на новое рассмотрение.

41. 19 октября 2000 Евпаторийский городской суд отменил решение от 12 ноября 1999 и вернул дело на дополнительное расследование. 10 декабря 2000 городской отдел внутрен- них дел г. Евпатории закрыл уголовное дело по обвинению первого заявителя в клевете в связи с отсутствием доказательств совершения преступления.

42.  1 сентября 2001 вступил в силу новый Уголовный кодекс Украины и такое преступление как клевета было декриминализировано.

43.  26 ноября 2001 по результатам рассмотрения жалобы Л. Евпаторийский городской суд отменил постановление от 10 декабря 2000 учитывая невыполнение следователями указаний суда, предоставленных им в решении от 19 октября 2000 года. В дальнейшем дело должно быть передано в суд для закрытия согласно переходным положениям нового Уголовного кодекса.

44. 17 декабря 2001 городской отдел внутренних дел г. Евпатории закрыл уголовное дело, поскольку новый Уголовный кодекс не предусматривал уголовной ответственности за совершение клеветы.

10 октября 2002 по результатам рассмотрения жалобы Л. суд отменил это постановление и возвратил дело прокурору. При этом суд сослался на свое решение от 26 ноября 2001 года.

45.  12 августа 2003 Апелляционный суд АРК закрыл уголовное дело в отношении первого заявителя. Суд отметил, что такое преступление как клевета было декриминализировано и соответствующий закон был применен ретроспективно.

46.  Как утверждается, 3 октября 2003 Верховный Суд Украины восстановил производство по делу по кассационной жалобе первого заявителя. В своем письме от 24 апреля 2006 года первый заявитель утверждал, что Верховный Суд Украины вернул его кассационную жалобу, поскольку суд первой инстанции не предоставил Верховному Суду копию обжалуемого решения. Никакой дополнительной информации об этом производства нет.

Е.  Обыск в квартирах первого и второго заявителей в ходе производства по уголовному делу в отношении Л.

47. В мае 1998 года входе производства по уголовному делу в отношении Л. был проведен обыск в квартирах первого и второго заявителей.

48. В январе 2001 года (как утверждается 12 января 2001) первый и второй заявители обратились в Евпаторийский городской суд с двумя отдельными исками в Государственное казначейство Украины, требуя возмещение морального вреда, причиненного незаконным обыском.

49.  17 июня 2002 суд отказал второму заявителю в рассмотрении иска, поскольку согласно Закону Украины «О порядке возмещения вреда, причиненного гражданину незаконными действиями органов дознания, досудебного следствия, прокуратуры и суда» второй заявитель должен был сначала обратиться с заявлением о возмещении морального вреда в государственный орган, который, как он утверждал, нанес ему такой ущерб.

50.  Из материалов, представленных сторонами, следует, что дела первого и второго заявителей перепутали, а иск первого заявителя потеряли. Однако 9 октября 2003 суд рассмотрел иск первого заявителя и присудил ему 20 000 грн. Неизвестно, суд рассматривал первоначальный иск, или первый заявитель подал новый.

51.  24 декабря 2003 Апелляционный суд АРК уменьшил сумму возмещения до 2000 грн. 23 января 2004 первый заявитель обжаловал это решение в кассационном порядке. 15 марта 2006 Верховный Суд Украины отменил решение от 24 декабря 2003 года и вернул дело на новое рассмотрение в суд второй инстанции, 3 июля 2006 года Апелляционный суд АРК удовлетворил первому заявителю 3000 грн. возмещение морального вреда. 15 сентября 2006 Верховный Суд Украины оставил кассационную жалобу заявителя без удовлетворения.

1. Соответствующее НАЦИОНАЛЬНОЕ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВО

      Принцип rеs jидісаtа по гражданским процессуальным законодательством Украины. 

52.  Согласно статье 136 Гражданского процессуального кодекса 1963, действующего на момент событий в деле, судья отказывает в принятии заявления, если есть такое решение суда, вступившее в законную силу, вынесенное по спору между теми же сторонами, о том же предмете и по тем же основаниям.

       1. ПРАВОПРЕДЕЛЫ РАССМОТРЕНИЯ ДЕЛА 

53.  Суд отмечает, что после коммуникации дела Правительства — ответчику заявители подали большое количество новых жалоб, касающихся многочисленных гражданских производств, инициированных по их искам или исками к ним. По мнению Суда, новые жалобы не является уточнением первоначальной жалобы заявителей, поданной в Суд. Заявителям было рекомендовано подать новое заявление, но они не сделали этого.

Таким образом, Суд не считает целесообразным сейчас рассматривать новые жалобы заявителей (см. Решение по делу «Пиряник против Украины» (Ріrуаnік v Ukrainе), № 75788/01, п. 20, от 19 апреля 2005 года).

54.  Суд также отмечает, что заявители повторяли некоторые свои начальные жалобы, постановлением от 27 марта 2007 о частичной приемлемости Суд отложил рассмотрение жалоб первого заявителя по пункту 1 статьи 6 Конвенции, касающихся удовлетворения поданного к нему гражданского иска, несмотря на существование окончательного решения по данному иску; продолжительности производства по уголовным делам по обвинению его в мошенничестве и клевете и по его гражданскому делу о возмещении вреда, причиненного обыском его квартиры в мае 1998 года. Суд также отложил рассмотрение его жалобы по статье 1 Протокола о нарушении его имущественных прав при исполнении принятого в отношении него решения от 18 февраля 1999 и жалоб третьего заявителя, поданных по пунктам 1 и 2 статьи 6 Конвенции о нарушении презумпции невиновности и продолжительности производства в возбужденном в отношении него уголовном деле. Остальные жалобы были объявлены ​​неприемлемы. В той мере, в которой заявители сейчас повторяют жалобы, которые уже были признаны неприемлемыми, они по своей сути идентичны тем, которые уже были признаны неприемлемыми, и они сейчас должны быть отклонены в соответствии с пунктами 2 (b) и 4 статьи 35 Конвенции.

55. В рамках этого дела рассматриваются только те жалобы, рассмотрение которых были отложены 27 марта 2007 года.

1. Предполагаемое нарушение пункта 1 статьи 6 Конвенции в отношении первого

        ЗАЯВИТЕЛЯ.

56. Первый заявитель жаловался по пункту 1 статьи 6 Конвенции, суд удовлетворил гражданский иск по уголовному делу по обвинению его в мошенничестве, тогда как по этому иску уже было окончательное решение. Заявитель также жаловался на продолжительность производства по уголовным делам по обвинению его в мошенничестве и клевете и по гражданскому делу о возмещении вреда, причиненного обыском его квартиры в мае 1998 года. Он ссылался на указанную статью Конвенции, соответствующие положения, которой предусматривают следующее:

      Пункт 1 статьи 6

«1.  Каждый имеет право на справедливое и публичное разбирательство дела в разумный срок независимым и беспристрастным судом, созданным на основании закона спора о его гражданских правах и обязанностях или при предъявлении любого предъявляемого ему уголовного обвинения ….»

         А. Приемлемость. 

57.  Суд отмечает, что эта жалоба не является явно необоснованной в значении пункта 3 статьи 35 Конвенции. Суд также отмечает, что она не является неприемлемой по любым другим основаниям. Таким образом, она должна быть признана приемлемой.

    В. По существу. 

1. Удовлетворение гражданского иска, поданного к заявителю.
2. 58.  Первый заявитель повторил ранее поданные им аргументы.
3. 59.  Правительство указывало, что решением суда от 18 февраля 1999 исковые требования Л. были удовлетворены лишь частично. Национальный суд отклонил как необоснованные его требования о возвращении бумаги и туб с порошком и о возмещении морального вреда. Однако в ходе расследования уголовного дела, возбужденного в отношении первого заявителя, было установлено точное количество материалов, которые он забрал. Кроме того, в своем приговоре от 12 января 2004 суд принял во внимание предыдущее решение, вынесенное по этому вопросу. Итак, по мнению правительства, эти два судебных решения были вынесены по разным обстоятельствам (до и после проведения уголовного расследования, в ходе которого было установлено стоимость фотокопировального устройства и связанных с ним материалов).
4. 60.  Как Суд отмечал в предыдущих делах, право на справедливое судебное разбирательство, которое предусмотрено пунктом 1 статьи 6 Конвенции и истолковано в контексте принципов верховенства права и юридической определенности, содержит требование неподдающегося сомнению решения суда, когда он окончательно решил вопрос (см. Решение по делу «Брумареску против Румынии» (Вrиmаrеsсы v.60. Rотапиа) [GC], № 28342/95, п. 61, ЕСНR 1999 УИИ).
5. 61.  Суд отмечает, что 18 февраля 1999 при рассмотрении гражданского дела суд установил, что первый заявитель забрал фотокопировальное устройство и что нет доказательств в подтверждение утверждения Л. о том, что первый заявитель забрал бумагу и тубы с порошком. В частности, свидетель Бугаенко не смогла уточнить, сколько пачек бумаги и туб с порошком забрал первый заявитель, а свидетель Когинов вообще не видел этого. Итак, суд, обеспечивая дискуссию (а fоrum) для разрешения спора между двумя лицами, отклонил как необоснованные исковые требования Л. в отношении бумаги и туб.
6. 62.  В решении от 12 января 2004 года, вынесенном по уголовному делу при решении вопроса о виновности заявителя в завладении имуществом Л. путем обмана, суд сослался на многочисленные очные ставки между первым заявителем, Л, и свидетелями и признал, что заявитель забрал фотокопировальное устройство, бумагу и тубы с порошком. Рассмотрев представленный в уголовном деле гражданский иск, суд постановил возместить Л. стоимость незаконно присвоенных вещей.
7. 63.  Суд отмечает, что по результатам первого производства национальный суд отклонил исковые требования Л. к первому заявителю о возвращении бумаги и туб с порошком, хотя впоследствии признал, что первый заявитель и его сын забрали эти вещи. Суд признает, что в ходе производства по уголовному делу заявителя решались вопросы уголовного законодательства, которые отделены от тех, что уже были решены в ходе производства по гражданскому делу, хотя в обоих процессах суды рассматривали ту же фактическую ситуацию и пришли к разным выводам, суд отмечает, что в гражданском деле суд устанавливал, что первый заявитель не забирал бумагу и тубы с порошком.
8. 64.  Однако гражданский аспект уголовного дела касался того же вопроса, что и гражданское производство, что произошло раньше, а именно вопросы гражданско-правовой ответственности за завладение фотокопировальным устройством и связанных с ним материалов, а также их стоимости. При отсутствии каких-либо признаков того, что в гражданском производстве имели место какие-то недостатки, Суд считает, что новое решение тех же вопросов свело на нет, законченное ранее производства, а это несовместимо с принципом юридической определенности.
9. И так, имело место нарушение пункта 1 статьи 6 Конвенции. 

2. Продолжительность производства. 

66. 66.  Относительно рассмотрения следующих жалоб на продолжительность производств Суд повторяет, что разумность длительности производства по делу следует оценивать с учетом обстоятельств конкретного дела и таких критериев, как сложность дела, поведение заявителя и соответствующих органов (см., Среди других источников, решение по делу «Пелисье и Сасси против Франции» (Рдlиssиег аnd Sаssi v. Frапсе) [GC], № 25444/94, п. 67, ЕСНR 1999-11).

           а) Мошенничество

67. Первый заявитель повторил ранее данные им аргументы. Он настаивал, что возбужденное в отношении него уголовное дело было незаконным, что государственные органы нарушили его право на справедливое судебное разбирательство, а производство по его делу было чрезмерно продолжительным.

68.  Правительство указало на то, что уголовное дело в отношении первого заявителя была довольно сложным и, соответственно, требовалось время для надлежащего расследования. В частности были проведены две судебные экспертизы и допрошены пять свидетелей. Первый заявитель подозревался в совершении двух преступлений и часто менял свои показания, что потребовало дополнительного расследования. К тому же, первый заявитель подал более пятидесяти заявлений, в которых требовал предоставления различной информации и дополнительных документов, отложения судебных заседаний, прекращение производства, возбуждение уголовных дел в отношении свидетелей и судей.

69.  Правительство обратило внимание суда на поведение первого заявителя во время производства по его делу. В частности, 1 августа 2002 стороны начали драку в суде, и суд был вынужден отложить заседание.

Однажды заявитель отказался участвовать в судебном заседании и постоянно употреблял оскорбительные высказывания в адрес судьи, свидетелей и противоположной стороны по делу. В связи с этим 5 декабря 2003 суд запретил первому заявителю присутствовать в некоторых судебных заседаниях. Заявитель также дважды повреждал документы в материалах своего дела.

70.  По мнению Правительства, учитывая приведенные выше обстоятельства, продолжительность производства по уголовному делу по обвинению заявителя в мошенничестве нельзя считать неразумным.

71. Суд отмечает, что производство, о котором идет речь, длилось четыре года, три месяца и двадцать девять дней (с 3 марта 2000 года до 1 июля 2004) и включало досудебное следствие и рассмотрение дела в судах трех инстанций. Суд не соглашается с доводами правительства о том, что дело первого заявителя было сложным. Впрочем, принимая во внимание поведение заявителя, а также то, что не было длительных периодов бездействия по вине государственных органов, Суд признает, что пункт 1 статьи 6 Конвенции о продолжительности производства по делу, по обвинению первого заявителя в мошенничестве возбуждено не было.

        1. B) Клевета

72. Первый заявитель повторил ранее предоставленные аргументы и утверждал, что производство по его делу было чрезмерно продолжительным.

73. Правительство считает, что производство по делу затягивалось вследствие подачи первым заявителем многочисленных жалоб и ходатайств. Правительство заявило, что суду первой инстанции пришлось рассматривать более двадцати взаимосвязанных дел, сторонами которых были Л. и первый заявитель. С 1998 года суд первой инстанции рассмотрел более двадцати таких дел, что затрудняло рассмотрение дела о клевете.

74. Суд отмечает, что производство, которое рассматривается, началось 21 апреля 1999, а приостановлено, как утверждается, после 3 октября 2003 года. Итак, производство продолжалось не менее четырех лет. Период с 6 января по 16 июня 2000 не должен учитываться, поскольку продолжающегося производства по делу не было. Итак, на момент, когда в сентябре 2001 года была отменена уголовная ответственность за правонарушение, о котором идет речь, продолжительность производства составляла один год и одиннадцать месяцев. Следует признать, что с этого времени на кону для заявителя стояло менее важный вопрос, чем раньше, поскольку его бы оправдали в случае, если к делу применялось новое законодательство, и если нет, законодатель четко определил, что клевету нельзя считать очень серьезным правонарушением. Но производство по делу длилось еще как минимум два года и один месяц, и неизвестно, когда именно оно было бы закончено и что именно рассматрива- лось. Действительно, национальные суды дважды возвращали дело на дополнительное расследование, что означало дальнейшее привлечение заявителя к разным следственным мероприятиям, вводило заявителя в состояние даже большей неопределенности относительно применимости к его делу положений о декриминализации преступления.

      Принимая во внимание то, что это дело никогда не рассматривалось по существу, Суд приходит к выводу, что продолжительность производства по делу была чрезмерной и не отвечала требованию «разумного срока». 

     Итак, имело место нарушение пункта 1 статьи 6 Конвенции.

       с) Производство по гражданскому делу.

75. Первый заявитель повторил ранее приведенные им аргументы и заявил, что продолжительность производства по его делу была чрезмерной.

76. Правительство ссылалось на то, что 17 июня 2002 года суд отказал заявителю в рассмотрении его иска от 12 января 2001 из-за несоблюдения процессуальных требований. 26 июня 2002 заявитель подал другой иск и производство закончилось 3 июля 2006. Правительство считает, что при рассмотрении иска первого заявителя не было периодов бездействия, за которые государство должно нести ответственность.

77. Суд отмечает, что нет доказательств того, что 17 июня 2002 года суд отклонил иск заявителя. Копия решения от 17 июня 2002 года, предоставлена ​​первым заявителем, касается рассмотрения подобного иска, поданного вторым заявителем. К тому же иск от 26 июня 2002 года, на который ссылается Правительство, касается гражданского дела по иску первого заявителя к судье Л, соответственно, учитывая отсутствие какой-либо другой информации, Суд считает, что производство, которое рассматривается, было инициировано в январе 2001 года и закончилось 15 сентября 2006 (см, пункты 48-51).

78. Таким образом, общая продолжительность производства в судах трех инстанций составляет примерно пять лет и восемь месяцев. Хотя такую ​​продолжительность еще можно было бы считать разумным, Суд отмечает, что имели место два длительные периоды бездействия. Во-первых, иск и / или материалы дела заявителя были потеряны, и решение судом этого дела по существу состоялось лишь через два года и девять месяцев. Во-вторых, кассационная жалоба заявителя находилась на рассмотрении в Верховном Суде Украины почти два года и два месяца (с 23 января 2004 до 15 марта 2006 года, см. Пункт 51). при таких обстоятельств Суд признает, что продолжительность производства по делу была чрезмерной и не отвечала требованию «разумного срока».

       Итак, имело место нарушение пункта 1 статьи 6 Конвенции. 

Предполагаемое нарушение пунктов 1 и 2 статьи 6 Конвенции в отношении третьего ЗАЯВИТЕЛЯ.

79. Третий заявитель жаловался по пункту 1 статьи 6 Конвенции на несправедливость судебного разбирательства и продолжительность производства по его уголовному делу. В частности, он жаловался, что в отношении него не было соблюдено презумпции невиновности, предусмотренной пунктом 2 статьи 6 Конвенции, поскольку при рассмотрении дела первого заявителя суд в своем решении ссылается на третьего заявителя как соучастника преступления, хотя третий заявитель участвовал в рассмотрении дела в качестве свидетеля.

80. Он ссылался на указанную статью Конвенции, соответствующие положение которой предусматривает следующее.

     Статья 6 

«1. Каждый имеет право на справедливое и публичное разбирательство дела в разумный срок независимым и беспристрастным судом, созданным на основании закона спора о его гражданских правах и обязанностях или при предъявлении любого предъявляемого ему уголовного обвинения …

2. Каждый обвиняемый в совершении уголовного преступления считается невиновным до тех пор, пока его вина не будет доказана в законном порядке ».

      А. Приемлемость.

81. Суд отмечает, что эта жалоба не является явно необоснованной в значении пункта 3 статьи 35 Конвенции. Суд также отмечает, что она не является неприемлемой по каким-либо другим причинам.               Таким образом, она должна быть признана приемлемой.

       В. По существу. 

        1. Продолжительность производства

82.  Третий заявитель отмечал, что продолжительность производства по его уголовному делу не была разумной. Он указывал, что он имел постоянное место жительства и работу, поэтому не было оснований объявлять его в розыск и останавливать производства по делу.

83.  Правительство заявило, что представлением многочисленных жалоб и ходатайств третий заявитель затягивал следствие и судебное разбирательство. В частности, шестнадцать раз он заявлял отвод судьи по его делу, а также требовал отложения судебных заседаний, прекращение производства, возбуждение уголовных дел в отношении свидетелей и судей. Правительство также отметило, что производство по уголовному делу в отношении третьего заявителя было остановлено в течение трех лет и семи месяцев в связи с тем, что его местонахождение было неизвестно. К тому же пятнадцать судебных заседаний по делу третьего заявителя откладывались из-за неявки свидетелей по делу. В итоге Правительство указало, что, учитывая сложность дела и поведение третьего заявителя продолжительность производства по уголовному делу третьего заявителя была разумной.

84.  Суд отмечает, что производство по уголовному делу третьего заявителя продолжалось примерно шесть лет и два месяца (с 6 июня 2000 по 12 августа 2006 года) и включало досудебное следствие и рассмотрение дела в судах трех инстанций.

85.  Суд также отмечает, что в течение четырех лет (с 6 июня 2000 года по 1 июня 2004) производство было остановлено. Нет доказательств в подтверждение того, что третий заявитель скрывался в течение всего или части этого периода или принимались меры для его розыска, в частности, третий заявитель участвовал в качестве свидетеля в судебном заседании по уголовному делу в отношении его отца (см. Пункт 35).

86. При таких обстоятельствах Суд признает, что продолжительность производства по этому делу не соответствует требованию «разумного срока» и соответственно имело место нарушение пункта 1 статьи 6 Конвенции.

        1. Презумпция невиновности

87. Третий заявитель повторил ранее данные им аргументы.

88. Правительство заявило, что в ходе расследования уголовного дела в отношении первого заявителя было установлено, что ему помогал еще один человек. Поскольку свидетели указали на третьего заявителя как на это лицо, 6 июня 2000 он был привлечен в качестве обвиняемого в совершении мошенничества.

Впрочем, поскольку местонахождение третьего заявителя было неизвестно, производство по его уголовному делу было приостановлено, и 12 января 2004 суд рассматривал только уголовное дело первого заявителя. Правительство настаивало, что выводы суда ограничивались лишь ссылкой на тот факт, что первому заявителю помогал его сын без признания вины последнего. Правительство указывал, что суд сослался на показания свидетелей о том, что третий заявитель помогал своему отцу в совершении «незаконных действий», однако это не могло нарушить принцип презумпции невиновности в отношении третьего заявителя.

89. Суд повторяет, что принцип презумпции невиновности, закрепленный в пункте 2 статьи 6 Конвенции, является одним из составляющих аспектов права на справедливое судебное разбирательство. Принцип презумпции невиновности будет возбуждено, если судебное решение или заявление представителя государства в отношении обвиняемого в совершении преступления отражает мнение о том, что он виновен, тогда как его вина еще не доказана в соответствии с законом. Этого достаточно даже при отсутствии какого-либо формального вывода для предположения, что суд или соответствующее должностное лицо считает обвиняемого виновным в совершении преступления (см., Среди других источников, решение по делам «Девир против Бельгии» (Dewееr v. Веlgииm), от 27 Февраль 1980, серия А, № 35. с. 30, п. 56, «Минелли против Швейцарии» (МипеИИи v, Switzeriand), от 25 марта 1983, серия А, № 62, пп. 27, с и 37, «Альнеде Рибемон против Франции» (АИИепеt de Ribemont v. Frапсе), от 10 февраля 1995 года, серия А, № 308, стр. 16, пп. 35-36, «Дактарас против Литвы» (Dакtаrаs v. Lиthиапиа), № 42095/98, п. 41 -44, ЕСНП 2000 Х, и «Матияшевич против Сербии» (Маtijаsеvic v. Sеrbиа), № 23037/04, п. 45, ЕСНR2006 -…). Вопрос о том, нарушает ли заявление представителя государства принцип презумпции невиновности, должен решаться с учетом конкретных обстоятельств, при которых было сделано соответствующее заявление (см. Вышеупомянутое решение по делу Дактараса, п. 43).

90. В рассматриваемом деле, и первый и третий заявителя были привлечены в качестве обвиняемых в совершении мошенничества, но дело в отношении третьего заявителя было выделено в отдельное производство и приостановлено в связи с тем, что он, как утверждалось, скрывался.

91. В своем решении от 12 января 2004 года, принятом по уголовному делу в отношении первого заявителя, суд отметил, что «6 мая 1998 после полудня [первый заявитель] по предварительной договоренности с другим лицом […] незаконно завладел фотокопировальным устройством, который принадлежал Л. ». Ссылаясь на показания свидетелей, суд установил, что первый заявитель вместе со своим сыном (третьим заявителем) пришел в офис Л. и третий заявитель помог отцу загрузить фотокопи- ровальное устройство в автомобиль. Хотя такие выводы могли создать впечатление, что третий заявитель считался соучастником, Суд отмечает, что выводы национального суда ограничивались установлением обстоятельств совершения преступления первым заявителем, а именно был третий заявитель физически присутствовать в офисе Л., тогда как вопрос, имел третий заявитель намерено завладеть фотокопировальным устройством Л. путем совершения мошенничества или только помогал отцу, не выяснялось. Приговор суда от 12 января 2004 года не содержал ни четких, ни даже косвенных утверждений о вине третьего заявителя в совершении мошенничества или любого другого правонарушения.

92. При таких обстоятельствах Суд считает, что нарушение пункта 2 статьи 6 Конвенции не было. 

         1. Предполагаемое нарушение статьи 1 Протокола

93. Ссылаясь на статью 1 Протокола первый заявитель жаловался, что во время выполнения решения от 18 февраля 1999 его имущественные права были нарушены. В частности, он жаловался, что стоимость бензовоза, на который в ходе выполнения решения от 18 февраля 1999 года был наложен арест, была значительно выше, чем сумма возмещения, которую суд присудил в пользу Л.

Статья, на которую ссылался заявитель, предусматривает следующее:

Статья 1 Протокола

«Каждое физическое или юридическое лицо имеет право на уважение своей собственности. Никто не может быть лишен своего имущества иначе как в интересах общества и на условиях, предусмотренных законом и общими принципами международного права». 

     О приемлемости.

94. Правительство заявило, что первый заявитель мог добровольно вернуть фотокопировальное устройство или уплатить сумму возмещения, но не сделал этого, потому Л. был вынужден инициировать исполнительное производство по этому делу. Правительство также ссылался на то, что национальные суды признали нарушения, допущенные в исполнительном производстве, и сняли арест с имущества первого заявителя и его компании. Кроме того, первый заявитель не оспаривал в кассационном порядке решения от 20 сентября 2004 года и решение от 14 декабря 2004 года. Согласно его жалоба должна быть отклонена ввиду, не исчерпаны эффективных национальных средств правовой защиты,

95. Первый заявитель не согласился и утверждал, что обжаловал решение от 20 сентября 2004 года в кассационном порядке.

96. Суд отмечает, что жалоба заявителя касается нарушений, которые имели место во время исполнительного производства. По жалобе на организацию и проведение исполнительного производства законодательство Украины предусматривает возможность обжаловать в судебном порядке законность действий или бездействия государственной исполнительной службы при осуществлении исполнительного производства, а также требовать возмещения этой службой причиненного вреда (см. Тиtаtиs тиtаndиs, решения по делам «Дзизин против Украины »(Dzиzin v. Uкrаипе} № 1086/02, от 24 июня 2003 года и« Кукта против Украины »(Кикtа v. Uкrаипе), № 19443/03, от 22 ноября 2005 года).

97.  В рассматриваемом деле, первый заявитель и другие лица, права которых были нарушены, при исполнении решения от 18 февраля 1999 года, подавали многочисленные иски к государственной исполнительной службе и другим ответчикам, оспаривая различные действия и требуя возмещения ущерба. Хотя суды признали, что в некоторых случаях действия государственной исполнительной службы при исполнении решения от 18 февраля 1999 года были незаконными, представленные первым заявителем иски о возмещении вреда были безуспешными.

98.  В то же время Суд отмечает, что заявитель действительно обжаловал судебное решение от 20 сентября 2004 года, но доказательств того, что он оспаривал судебное решение от 14 декабря 2004 года, нет (см. Пункт 25).

Поэтому нельзя считать, что он исчерпал внутренние средства правовой защиты, доступные ему в соответствии с законодательством Украины.

99. Следовательно, эта жалоба отклоняется в соответствии с пунктами 1, С и 4 статьи 35 Конвенции.

        V. Применение статьи 41 Конвенции. 

100. Статья 41 Конвенции предусматривает: 

«Если Суд объявляет, что имело место нарушение Конвенции или Протоколов к ней, а внутреннее право Высокой Договаривающейся Стороны допускает возможность лишь частичного возмещения, Суд, в случае необходимости, присуждает справедливую компенсацию потерпевшей стороне ».

101. Заявители не выдвинули требований о справедливой компенсации в течение установленного для этого срока. В связи с этим Суд считает, что присуждение какого-либо возмещения не требуется.

     НА ЭТИХ ОСНОВАНИЯХ СУД единогласно. 

1. Объявляет жалобу по статье 1 Протокола неприемлемой, а остальную часть жалобы в заявлениях — приемлемыми.
2. постановил, что в этом деле имело место нарушение пункта 1 статьи 6 Конвенции в связи с удовлетворением гражданского иска в рамках уголовного производства по первому заявителю.
3.  постановил, что в этом деле не было нарушения пункта 1 статьи 6 Конвенции в связи с длительностью уголовного производства по делу о мошенничестве в отношении первого заявителя.
4. постановил, что в этом деле имело место нарушение пункта 1 статьи 6 Конвенции в связи с остальными жалобами о продолжительности производства.
5. постановил, что в этом деле не было нарушения пункта 2 статьи 6 Конвенции.

Создано на английском языке и сообщено письменно 15 июля 2010 в соответствии с пунктами 2 и 3 правила 77 Регламента Суда.

Клаудия ВЕСТЕРДИК                                                            Пеер Лоренцен

Секретарь                                                                                 Председатель

Официальный вестник Украины                                                       1197

2011, №23

2011, №23 на украинском языке

Ст. 972

РІШЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Переклад офіційний

 

972

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ята секція

Справа «Ющенко та інші проти України»

(Заяви №№73990/01, 7364/02, 15185/02 і 11117/05)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ 15 липня 2010року

ОСТАТОЧНЕ

22/11/2010

Текст рішення може підлягати редакційним правкам.

У справі «Ющенко та інші проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Реег Lогепzеп), Голова,

Рената Ягер (Rепаtе Jaеgеr),

Карел Юнгвірт (КагеІ Juпgwiert),

Марк Віллігер (Магк Viliger),

Миряна Лазарова-Трайkoвська (Мігjапа Іаzаrovа Тrаjкоуsка),

Здравка Каладжиєва (Zdravка Каiауdjieva),

Ганна Юдківська (GаппаWesterdiek), судді,

та Клаудія Вестердік (СІаudіа Wеstегdіек), Секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 22 червня 2010 року, виносить таке рішення, ухвалене того самого дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа порушена за чотирма заявами {№№ 73990/01,7364/02,15185/02 і 11117/05), пода­ними проти України до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основополож­них свобод (далі — Конвенція) трьома громадянами України: Володимиром Михайловичем Ющенком (далі — перший заявник), Володимиром Володимировичем Ющенком (далі — другий заявник) і Павлом Володимировичем Ющенком (далі — третій заявник), а також приватним транс­портним підприємством «ЮВМ — Автосервіс» (далі — підприємство — заявник). Заява № 73990/01 була подана 28 вересня 2000 року всіма заявниками. Заява № 7364/02 була подана 10 травня 2001 року третім заявником. Заява № 15185/02 була подана 4 квітня 2002 року першим заявником і за­ява № 11117/05 була подана 13 березня 2005 року другим заявником.
2. Уряд України (далі — Уряд) був представлений його Уповноваженим —- п. Ю. Зайцевим з Мі­ністерства юстиції України.
3. 27 березня 2007 року Суд оголосив заяви частково неприйнятними і вирішив направити Уряду скарги першого заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що поданий до нього цивіль­ний позов було задоволено, незважаючи на існування остаточного рішення за цим позовом, що тривалість проваджень у кримінальних справах за обвинуваченням його у вчиненні шахрайства і наклепу та у справі за поданим ним позовом про відшкодування шкоди, завданої проведенням об­шуку в його квартирі у травні 1998 року, була надмірною. Крім того він скаржився за статтею 1 Першого протоколу щодо порушення його майнових прав при виконанні рішення суду від 18 лютого 1999 року, ухваленого проти нього. Також Суд вирішив комуні кувати Уряду скарги третього заявни­ка за пп. 1 і 2 статті 6 Конвенції про порушення презумпції невинуватості та надмірну тривалість провадження в порушеній щодо нього кримінальній справі. Також Суд вирішив об’єднати ці заяви (пункт 1 правила 42 Регламенту Суду) і розглядати питання щодо суті та прийнятності заяв одно­часно (пункт 3 статті 29).

ЩОДО ФАКТІВ

1. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
2. Заявники народились у 1934,1967 і 1976 роках відповідно та живуть ум, Євпаторії, Україна.
   А. Провадження в цивільній справі про повернення фотокопіювального пристрою
3. У серпні 1998 року Л. звернувся до Євпаторійського міського суду з позовом до першого за­явника, вимагаючи повернення фотокопіювального пристрою, сорока пачок паперу та дванадцяти туб із порошком для нього. Він стверджував, що у травні 1998 року перший заявник разом із третім заявником прийшов до офісу Л. і попросив 3., секретаря Л., позичити йому фотокопіювальний при­стрій. У той час Л. тримався під вартою у зв’язку з досудовим розслідуванням у порушеній щодо нього кримінальній справі. 3., знаючи про дружні стосунки між Л. і першим заявником, дозволила йому взяти фотокопіювальний пристрій та інші матеріали. Пізніше Л. також вимагав відшкодування
   моральної шкоди.
4. 6 листопада 1998 року суд задовольнив позов Л. і зобов’язав першого заявника повернути фотокопіювальний пристрій та пов’язані з ним матеріали або сплатити йому 6446,92 грн. як відшко­дування матеріальної шкоди. У тексті рішення суд також зазначив, що перший заявник повинен відшкодувати моральну шкоду в сумі 6000 грн., але в резолютивній частині рішення про цю суму за­ значено не було. Того самого дня суд також виніс ухвалу, якою наклав арешт на рахунки підприємства — заявника та заборонив будь-які операції з майном і квартирою першого заявника на суму понад 12 446,92 грн.
5. 4 січня 1999 року Верховний Суд Автономної Республіки Крим (далі — Верховний Суд АРК) скасував рішення від 6 листопада 1998 року і направив справу на новий розгляд. Однак суд зали­шив без змін ухвалу від 6 листопада 1998 року щодо заходів забезпечення позову.
6. 18 лютого 1999 року Євпаторійський міський суд задовольнив позов Л. і зобов’язав першого заявника повернути Л. фотокопіювальний пристрій або сплатити йому вартість пристрою в сумі 5480 грн. Суд також зобов’язав першого заявника сплатити 274 грн. судових витрат. Решту вимог Л. суд відхилив як необґрунтовані. Суд встановив, зокрема, що не було доказів того, що перший заявник забрав папір і туби з порошком. Перший заявник оскаржив це рішення, але його апеляційну скаргу не було прийнято до розгляду через недотримання процесуальних вимог. Л. рішення не оскаржував.
7. У подальшому перший заявник безуспішно звертався з заявою про перегляд рішення від
   18 лютого 1999 року в порядку нового касаційного оскарження за ново виявленими обставинами та в порядку виключного провадження.
8. 10. У серпні 1999 року Л. звернувся до Євпаторійського міського суду ще з одним позовом до першого заявника, вимагаючи присудження додаткових коштів, оскільки сума, присуджена Л. судовим рішенням від 18 лютого 1999 року, не відповідала поточній ціні фотокопіювального при­строю, яка, за твердженням Л., становила 8177,40 грн. 17 січня 2000 року суд відмовив у задово­ленні позову Л. Він зазначив, що в рішенні від 18 лютого 1999 року суд уже встановив, що вартість фотокопіювального пристрою становить 5480 грн. 20 березня 2000 року Верховний Суд АРК зали­шив рішення від 17 січня 2000 року без змін.

В. Виконавче провадження та пов’язані з ним питання

11, Оскільки перший заявник не виконав судового рішення від 18 лютого 1999 року, у невизначену дату державна виконавча служба відкрила виконавче провадження.

12.15 травня 1999 року на запит Голови Євпаторійського міського суду Державна автомобільна інспекція повідомила його про те, що першому заявникові належать бензовози: МАЗ 5334 (ре­єстраційний номер 7561 КРТ) і МАЗ 5334 (реєстраційний номер 1403 КРТ).

13. 5 серпня 1999 року Євпаторійський міський суд виніс ухвалу про накладення арешту
    на один із цих бензовозів (реєстраційний номер 7561 КРТ). Суд також доручив торговельному під­приємству «К.» продати його. Перший заявник стверджував, що його апеляцію на ухвалу від 5 серп­ня 1999 року було повернуто листом суду від 27 серпня 1999 року. У листі без зазначення будь-яких дат повідомлялося, що «суд повертає Вашу апеляцію, оскільки немає ухвали, яку Ви оскаржуєте».
14. 10 серпня 1999 року державна виконавча служба, як стверджується, передала бензовоз панові Лутьеву, який продав його акціонерному товариству «Б.» за  19.250 грн. 9.161 грн. було перерахова­но на рахунок державної виконавчої служби, а решту суми отримав Лутьев.
15. 5 вересня 1999 року Євпаторійський міський суд зняв арешт з майна і квартири першого заявника та з рахунків підприємства-заявника. Перший заявник стверджує, що арешт з його квар­тири було знято лише в червні 2001 року.

• Дружина першого заявника Ю., співвласник бензовоза, який було продано, звернулася до суду з позовом про виключення його з акта опису арештованого майна. 13 вересня 1999 року Євпаторійський міський суд визнав, що Ю. є власником половини бензовоза, і зобов’язав держав­ ну виконавчу службу сплатити їй половину суми, отриманої від продажу бензовоза. Додатковим рішенням від 10 січня 2000 року суд встановив, що ця сума еквівалентна 4351,84 грн. 10 квітня 2000 року Верховний Суд АРК скасував ці рішення і повернув справу на новий розгляд. 13 листопада 2000 року Євпаторійський міський суд виніс ухвалу про виключення бензовоза (реєстраційний но­мер 7561 КРТ) з акта опису арештованого майна.

17. 17. Перший заявник ініціював кілька проваджень в Євпаторійському міському суді проти дер­жавної виконавчої служби, стверджуючи, що виконання рішення від 18 лютого 1999 року було нена­лежним. Рішеннями від 17 березня і 22 травня 2000 року суд визнав, що у ході виконання цього рі­шення державна виконавча служба не дотрималася порядку, встановленого законом. 30 серпня 2000 року Верховний Суд АРК залишив рішення від 22 травня 2000 року без змін. 6 червня 2000 року суд встановив, що перший заявник не був присутнім, коли здійснювалась оцінка вартості бен­зовозів, і не мав можливості подати скаргу. 30 серпня 2000 року Верховний Суд АРК залишив це рішення без змін.
18. 7 вересня 2000 року прокурор порушив кримінальну справу щодо Л. у зв’язку з незаконним продажем бензовоза. Додаткова інформація про цю справу відсутня.
19. У невстановлену дату перший заявник звернувся до Центрального районного суду м. Сім­ферополя з позовом до Євпаторійського відділу державної виконавчої служби та торговельних компаній «В.» і «К.», вимагаючи визнання недійсним договору купівлі-продажу бензовоза (реєстра­ційний номер 7561 КРТ}. 1 листопада 2001 року Центральний районний суд м. Сімферополя визнав зазначений договір купівлі-продажу недійсним. 27 березня 2002 року апеляційний суд АРК (колиш­ній Верховний Суд АРК) скасував це рішення і визнав договір купівлі-продажу дійсним, 10 грудня 2007 року апеляційний суд Запорізької області скасував рішення від 27 березня 2002 року і повер­нув справу на новий розгляд до апеляційного суду, 5 березня 2008 року Апеляційний суд АРК зали­
    шив рішення від 1 листопада 2001 року без змін.
20. 20. У невстановлену дату перший заявник звернувся до Київського районного суду м. Сімфе­рополя з позовом до Державної автомобільної інспекції, оскаржуючи скасування державної ре­єстрації бензовоза (реєстраційний номер 7561 КРТ). 11 грудня 2000 року суд встановив, що пра­цівники інспекції діяли відповідно до рішення суду від 5 серпня 1999 року. 14 березня 2001 року Верховний Суд АРК залишив це рішення без змін. 10 жовтня 2001 року Верховний Суд України по­вернув першому заявнику його касаційну скаргу, подану згідно з новим порядком касаційного оскарження, оскільки не було сплачено судові витрати. У 2004-2006 роках суди відмовляли у задо­воленні заяв першого заявника про перегляд справи за ново виявленими обставинами.
21. 31 травня 2001 року, розглянувши скаргу першого заявника, Центральний районний суд м. Сімферополя визнав, що підприємство «К.» не мало права продавати бензовоз.
22. 22. 18 березня 2003 року прокуратура, хоча і стверджувала про наявність достатніх доказів вчи­нення злочину, відмовила в порушенні кримінальної справи за фактом недбалості працівників дер­жавної виконавчої служби «внаслідок акту амністії».
23. У невстановлену дату перший заявник звернувся до Сакського міського суду з позовом про відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України матеріальної і моральної шкоди, завданої внаслідок неналежного виконання рішення від 18 лютого 1999 року. 4 лютого 2003 року суд відмовив у задоволенні позову першого заявника як необґрунтованого.
24. У березні 2003 року перший заявник звернувся до Центрального районного суду м. Сімфе­рополя з позовом до підприємства «К.», Міністерства торгівлі Автономної Республіки Крим та Дер­жавного казначейства України, вимагаючи відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завда­ної внаслідок продажу бензовоза. 13 серпня 2003 року суд відмовив у задоволенні позову першого заявника з огляду на відсутність доказів того, що стверджувала шкода була завдана діями підпри­ємства «К.». 23 липня 2008 року Апеляційний суд АРК залишив це рішення без змін.
25. У невстановлену дату перший заявник звернувся до Євпаторійського міського суду з позо­вом до Державного казначейства України, державної виконавчої служби та Євпаторійського місь­кого управління юстиції, вимагаючи відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої йому неналежним виконанням рішення від і 8 лютого 1999 року. 23 березня 2004 року суд присудив пер­шому заявнику 150 000 грн. відшкодування матеріальної і моральної шкоди за рахунок коштів Державного бюджету України. 20 вересня 2004 року Апеляційний суд АРК скасував це рішення і на­ правив справу на новий розгляд. Перший заявник оскаржив це рішення в касаційному порядку.
    Коли касаційне провадження ще тривало, 14 грудня 2004 року Євпаторійський міський суд виніс рішення про відмову в задоволенні позову першого заявника. Інформація про те, чи оскаржив пер­ший заявник це судове рішення, відсутня. 15 жовтня 2007 року Апеляційний суд Запорізької облас­ті, діючи як суд касаційної інстанції, залишив рішення від 20 вересня 2004 року без змін.
26. 26. У 2009 році було порушено кримінальну справу за обвинуваченням державного виконавця Н. у зловживанні владою. Перший заявник подав цивільний позов про відшкодування шкоди в межах цієї кримінальної справи, провадження в якій триває.

С. Кримінальне провадження щодо першого і третього заявників за обвинуваченням у вчиненні шахрайства

27. 27. У квітні 1999 року Л. звернувся до Євпаторійського відділу Головного управління Міністерства внутрішніх справ в Автономній Республіці Крим (далі — міський відділ внутрішніх справ м. Євпаторії) із заявою про порушення кримінальної справи щодо першого заявника у зв’язку з вчиненням ним шахрайства та шантажу. Він стверджував, що перший заявник разом із третім заявником забрав фо­токопіювальний пристрій з офісу Л. і не повернув його. У квітні — червні 1999 року неодноразово виносились постанови про відмову в порушенні кримінальної справи на підставі того, що це питання вже було розглянуто судом у ході цивільного провадження (див. пункти 5-9). Пізніше ці постанови скасовувались прокурором, а скарга поверталась на додаткову перевірку.
    28. Зрештою, 3 березня 2000 року міліцією було порушено кримінальну справу за обвинува­ченням першого заявника у вчиненні шахрайства. У подальшому Л. подав цивільний позов про від­ шкодування матеріальної шкоди в сумі 10 310 грн. і морально? шкоди в сумі 50 000 грн.
    29. У травні 2000 року слідчий міського відділу внутрішніх справ м. Євпаторії викликав третього заявника, який раніше вже допитувався як свідок, оскільки було достатньо доказів для пред’явлення йому обвинувачення у вчиненні шахрайства. Третій заявник не з’явився. 24 травня 2000 року пра­цівники міліції прийшли до квартири третього заявника, але, як стверджувалось, у квартирі його не було, а сусід повідомив, що третій заявник буде відсутній протягом двох тижнів.
    30. 6 червня 2000 року першого і третього заявників було залучено до провадження як обвину­вачених у вчиненні шахрайства. Того самого дня справу стосовно третього заявника було виділено в окреме провадження і зупинено, оскільки, як стверджувалося, його місцеперебування було неві­доме. Третього заявника було оголошено в розшук.
    31. У вересні 2000 року слідчий дав доручення працівникам міського відділу внутрішніх справ м. Євпаторії вжити заходів для розшуку третього заявника. Інформація щодо того, чи проводилися такі оперативно-розшукові заходи з 2000 до 2004 року, відсутня.
    32. 7 жовтня 2000 року слідчий виніс постанову про закриття кримінальної справи щодо першого заявника в зв’язку з відсутністю доказів вчинення злочину. 27 жовтня 2000 року прокурор скасував цю постанову і відновив провадження в кримінальній справі. 26 жовтня 2001 року Євпаторійський міський суд відмовив у задоволенні скарги першого заявника на постанову від 27 жовтня 2000 року.
    33. 5 квітня 2002 року кримінальну справу було направлено до суду. 29 жовтня 2002 року суд повернув справу на додаткове розслідування. 11 лютого 2003 року Апеляційний суд АРК скасував цю ухвалу і повернув справу на новий розгляд.

27. Протягом розгляду справи судом першої інстанції з 5 квітня 2002 року до 12 січня 2004 року було призначено тридцять два судові засідання. Шість із них було відкладено в зв’язку з неявкою Л., свідків або прокурора. В інші чотири судові засідання не з’явились ані прокурор, ані захисник, в три — не з’явився перший заявник. Перший заявник подав двадцять п’ять клопотань про відвід головую­ чого судді та деяких суддів судів вищих інстанцій. Усі його клопотання було відхилено як необґрунтовані. Одного разу розгляд справи було відкладено за клопотанням першого заявника та одного разу він відмовився брати участь у судовому засіданні. 1 серпня 2002 року між сторонами виникла бійка і слухання справи було відкладено. Перший заявник двічі попереджався про відповідальність за неповагу до суду, і з 5 грудня 2003 року та до початку судових дебатів йому заборонили брати участь у судових засіданнях. Однак, як виявляється, перший заявник брав участь у наступному су­довому засіданні, яке було останнім.

35.12 січня 2004 року суд визнав заявника винним у вчиненні шахрайства за попередньою змо­вою з іншою особою (особами) та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на 2 роки умовно. Суддя К,, який розглядав справу, визнав, що перший заявник разом з «іншою особою», зловживаючи довірою секретаря пана Л., забрав фотокопіювальний пристрій вартістю 8350 грн і пов’язані з ним речі (папір і туби) вартістю 1960 грн., тобто загальна вартість цього майна становила 10 310 грн. Встановивши це, суд зазначив у своєму рішенні таке:

«6 травня 1998 року в другій половині дня [перший заявник] за попередньою домовленістю з ін­шою особою […] заволодів фотокопіювальним пристроєм, який належав Л.»

«Суд критично оцінює показання підсудного — В. М. Ющенка та свідка — П. В. Ющенка [третьо­го заявника], які заперечують факт вчинення шахрайства…, оскільки їхні показання спростовують­ся наступними доказами…».

36. 36. Суд далі послався на показання Л. та свідків у справі 3., Б. і К., які стверджували, що першо­му заявникові допомагав його син. Вони також впізнали третього заявника під час проведення пред’явлення для впізнання. Далі суд зазначив:

«Суд критично оцінює показання [третього заявника], який стверджує, що 6 травня 1998 року він не був в офісі Л. і не викрадав майно останнього, оскільки це спростовується показаннями свід­ків 3., К. і Б., які вказали на нього як на особу, яка разом з [першим заявником] була в офісі і заван­тажувала майно, що належало потерпілому, в автомобіль марки «Москвич».

37. 37. Стосовно цивільного позову Л. суд зазначив, що рішенням від 18 лютого 1999 року першого заявника було зобов’язано відшкодувати панові Л. вартість фотокопіювального пристрою в сумі 5480 грн. Однак суд зобов’язав першого заявника сплатити Л. ще 4830 грн відшкодування матері­альної шкоди, а також 5000 грн. відшкодування моральної шкоди. 16 березня 2004 року та 1 липня 2004 року Апеляційний суд АРК та Верховний Суд України відповідно залишили цей вирок без змін.

38.1 червня 2004 року провадження в кримінальній справі стосовно третього заявника було від­новлено та 10 червня 2004 року третього заявника знову було притягнуто як обвинуваченого в шах­райстві. 21 грудня 2005 року суддя К., який розглядав кримінальну справу першого заявника, визнав третього заявника винним у вчиненні шахрайства та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на 1 рік і 6 місяців, звільнивши його від відбування покарання у зв’язку з закінченням строку давності. 21 березня 2006 року Апеляційний суд АРК залишив цей вирок без змін. 12 серпня 2006 року Верховний Суд України відмовив третьому заявникові в задоволенні його касаційної скарги.

О. Справа про наклеп

39. 21 квітня 1999 року Євпаторійський міський суд порушив щодо першого заявника кримі­нальну справу б зв’язку з тим, що він, даючи показання як свідок у цивільній справі за позовом К. до лікарні, нібито заявив у судовому засіданні, що «все це було організовано злочинною групою Л. і Ю>. 12 листопада 1999 року кримінальну справу щодо першого заявника було закрито. 6 січня 2000 року Євпаторійський міський суд залишив це рішення без змін.
40. 16 червня 2000 року Президія Верховного Суду АРК за протестом Голови цього суду скасу­вала це рішення в порядку нагляду та повернула справу на новий розгляд.

41.19 жовтня 2000 року Євпаторійський міський суд скасував рішення від 12 листопада 1999 року та повернув справу на додаткове розслідування. 10 грудня 2000 року міський відділ внутрішніх справ м. Євпаторії закрив кримінальну справу за обвинуваченням першого заявника у наклепі в зв’язку з відсутністю доказів вчинення злочину.

42. 1 вересня 2001 року набрав чинності новий Кримінальний кодекс України і такий злочин як наклеп було декриміналізовано.
43. 26 листопада 2001 року за результатами розгляду скарги Л. Євпаторійський міський суд скасував постанову від 10 грудня 2000 року з огляду на невиконання слідчими вказівок суду, нада­них їм в рішенні від 19 жовтня 2000 року. У подальшому справа мала бути передана до суду для за­криття відповідно до перехідних положень нового Кримінального кодексу.
44. 17 грудня 2001 року міський відділ внутрішніх справ м. Євпаторії закрив кримінальну спра­ву, оскільки новий Кримінальний кодекс не передбачав кримінальної відповідальності за вчинення наклепу. 10 жовтня 2002 року за результатами розгляду скарги Л. суд скасував цю постанову і по­ вернув справу прокуророві. При цьому суд послався на своє рішення від 26 листопада 2001 року.
45. 12 серпня 2003 року Апеляційний суд АРК закрив кримінальну справу щодо першого заяв­ника. Суд зазначив, що такий злочин як наклеп було декриміналізовано і що відповідний закон було застосовано ретроспективно,
46. Як стверджується, 3 жовтня 2003 року Верховний Суд України відновив провадження у справі за касаційною скаргою першого заявника. У своєму листі від 24 квітня 2006 року перший за­явник стверджував, що Верховний Суд України повернув його касаційну скаргу, оскільки суд пер­шої інстанції не надав Верховному Суду копію оскаржуваного рішення. Жодної додаткової інформа­ції про це провадження немає.

Е. Обшук у квартирах першого і другого заявників під час провадження у кримінальній справі щодо Л.

47. У травні 1998 року вході провадження у кримінальній справі щодо Л. було проведено обшук у квартирах першого і другого заявників.
48. У січні 2001 року (як стверджується 12 січня 2001 року) перший і другий заявники звернули­ся до Євпаторійського міського суду з двома окремими позовами до Державного казначейства України, вимагаючи відшкодування моральної шкоди, завданої незаконним обшуком.
49. 17 червня 2002 року суд відмовив другому заявникові в розгляді позову, оскільки згідно із Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними ді­ями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» другий заявник повинен був спо­чатку звернутися з заявою про відшкодування моральної шкоди до державного органу, який, як він стверджував, завдав йому таку шкоду.
50. З матеріалів, поданих сторонами, вбачається, що справи першого і другого заявників пере­
    плутали, а позов першого заявника загубили. Однак, 9 жовтня 2003 року суд розглянув позов пер­шого заявника і присудив йому 20 000 грн. Невідомо, чи суд розглядав первісний позов, чи перший заявник подав новий.
51. 24 грудня 2003 року Апеляційний суд АРК зменшив суму відшкодування до 2000 грн. 23 січ­ня 2004 року перший заявник оскаржив це рішення в касаційному порядку. 15 березня 2006 року Верховний Суд України скасував рішення від 24 грудня 2003 року і повернув справу на новий роз­гляд до суду другої інстанції, 3 липня 2006 року Апеляційний суд АРК присудив першому заявникові 3000 грн. відшкодування моральної шкоди. 15 вересня 2006 року Верховний Суд України залишив касаційну скаргу заявника без задоволення.
52. II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Принцип rеs jидісаtа за цивільним процесуальним законодавством України

52. Згідно зі статтею 136 Цивільного процесуального кодексу 1963 року, чинного на час подій у справі, суддя відмовляє в прийнятті заяви, якщо є таке рішення суду, що набрало законної сили, постановлене по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

    ЩОДО ПРАВА

1. I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
2. Суд зазначає, що після комунікації справи Уряду-відповідачу заявники подали велику кіль­кість нових скарг, які стосуються численних цивільних проваджень, ініційованих за їхніми позовами або позовами до них. На думку Суду, нові скарги не є уточненням первісної скарги заявників, по­даної до Суду. Заявникам було рекомендовано подати нову заяву, але вони не зробили цього.
   Отже, Суд не вважає за доцільне зараз розглядати нові скарги заявників (див. рішення у справі «Пиряник проти України»(Ріrуаnік v Ukrainе), № 75788/01, п. 20, від 19 квітня 2005 року).
3. Суд також зазначає, що заявники повторювали деякі свої початкові скарги. Ухвалою від
   27 березня 2007 року про часткову прийнятність заяви Суд відклав розгляд скарг першого заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції, які стосуються задоволення поданого до нього цивільного позову, попри існування остаточного рішення за цим позовом; тривалості проваджень у кримінальних справах за обвинуваченням його в шахрайстві й наклепі та в його цивільній справі про відшкоду­вання шкоди, завданої обшуком його квартири у травні 1998 року. Суд також відклав розгляд його скарги за статтею 1 Першого протоколу щодо порушення його майнових прав під час виконання ухваленого щодо нього рішення від 18 лютого 1999 року та розгляд скарг третього заявника, пода­них за пунктами 1 і 2 статті 6 Конвенції щодо порушення презумпції невинуватості та тривалості провадження в порушеній щодо нього кримінальній справі. Решта скарг була оголошена непри­йнятною. У тій мірі, в якій заявники зараз повторюють скарги, що вже були визнані неприйнятними, вони за своєю суттю є ідентичними до тих, що вже були визнані неприйнятними, і вони зараз мають бути відхилені відповідно до пунктів 2(Ь) та 4 статті 35 Конвенції.
4. У межах цієї справи розглядаються лише ті скарги, розгляд яких було відкладено 27 березня
   2007 року.
5. II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ СТОСОВНО ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА
6. Перший заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що суд задовольнив цивільний
   позов у кримінальній справі за обвинуваченням його в шахрайстві, тоді як за цим позовом уже іс­нувало остаточне рішення. Заявник також скаржився щодо тривалості проваджень у кримінальних справах за обвинуваченням його в шахрайстві і наклепі та в його цивільній справі про відшкодуван­ня шкоди, заподіяної обшуком його квартири у травні 1998 року. Він посилався на зазначену статтю Конвенції, відповідні положення якої передбачають таке:

Пункт 1 статті 6

«1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення….»

А. Щодо прийнятності

57. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвен­ції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Таким чином, вона має бути визнана прийнятною.

В. Щодо суті

1. Задоволення цивільного позову, поданого до заявника
2. Перший заявник повторив раніше подані ним аргументи.
3. Уряд вказував, що рішенням суду від 18 лютого 1999 року позовні вимоги Л. було задоволе­но лише частково. Національний суд відхилив як необґрунтовані його вимоги про повернення папе­ру і туб з порошком та про відшкодування моральної шкоди. Проте в ході розслідування криміналь­ної справи, порушеної щодо першого заявника, було встановлено точну кількість матеріалів, які він забрав. Крім того, у своєму вироку від 12 січня 2004 року суд взяв до уваги попереднє рішення, винесене з цього питання. Отже, на думку Уряду, ці два судові рішення були винесені за різних об­ставин (до і після проведення кримінального розслідування, в ході якого було встановлено вартість фотокопіювального пристрою і пов’язаних з ним матеріалів).
4. Як Суд зазначав у попередніх справах, право на справедливий судовий розгляд, яке перед­ бачене пунктом 1 статті 6 Конвенції та розтлумачене в контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності, містить вимогу непіддання сумніву рішення суду, коли він остаточно вирішив питання (див. рішення у справі «Брумареску проти Румунії» (Вrиmаrеsси v. Rотапіа) [GС], № 28342/95, п. 61, ЕСНR 1999-УІІ).
5. Суд зазначає, що 18 лютого 1999 року під час розгляду цивільної справи суд встановив, що перший заявник забрав фотокопіювальний пристрій та що немає доказів на підтвердження твердження Л. про те, що перший заявник забрав папір і туби з порошком. Зокрема, свідок Бугаенко не зміг уточнити, скільки пачок паперу і туб з порошком забрав перший заявник, а свідок Когинов взагалі не бачив цього. Отже, суд, забезпечуючи дискусію (а fоrum) для вирішення спору між двома осо­бами, відхилив як необґрунтовані позовні вимоги Л. стосовно паперу і туб.
6. У рішенні від 12 січня 2004 року, винесеному у кримінальній справі при вирішенні питання про винуватість заявника у заволодінні майном Л. шляхом обману, суд посилався на численні очні ставки між першим заявником, Л, та свідками та визнав, що заявник забрав фотокопіювальний пристрій, папір і туби з порошком. Розглянувши поданий в кримінальній справі цивільний позов, суд постановив відшкодувати Л. вартість незаконно привласнених речей.
7. Суд зазначає, що за результатами першого провадження національний суд відхилив позов­ні вимоги Л. до першого заявника про повернення паперу і туб з порошком, хоча згодом визнав, що перший заявник та його син забрали ці речі. Суд визнає, що у ході провадження у кримінальній справі заявника вирішувалися питання кримінального законодавства, які відокремлені від тих, що вже були вирішені в ході провадження у цивільній справі, Хоча може видатися, що в обох про­вадженнях суди розглядали ту саму фактичну ситуацію і дійшли різних висновків, Суд зазначає, що в цивільній справі суд не встановлював, що перший заявник не забирав папір і туби з порошком.
8. Однак цивільний аспект кримінальної справи стосувався того самого питання, що й цивільне провадження, що відбулося раніше, а саме питання цивільно-правової відповідальності за заволодіння фотокопіювальним пристроєм і пов’язаних з ним матеріалів, а також їхньої вартості. Завідсутності будь-яких ознак того, що в цивільному провадженні мали місце якісь вади, Суд вважає, що нове вирішення тих самих питань звело нанівець закінчене раніше провадження, а це несумісно з принципом юридичної визначеності.

65.  Отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
2.     Тривалість провадження

66. Стосовно розгляду наведених нижче скарг на тривалість проваджень Суд повторює, що ро­зумність тривалості провадження у справі слід оцінювати з урахуванням обставин конкретної справи і таких критеріїв, як складність справи, поведінка заявника та відповідних органів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Пелісьє і Сассі проти Франції» (Рдlіssіег аnd Sаssi v. Frапсе) [GС], № 25444/94, п. 67, ЕСНR 1999-11).

а) Шахрайство

67. Перший заявник повторив раніше надані ним аргументи. Він наполягав, що порушена щодо нього кримінальна справа була незаконною, що державні органи порушили його право на справед­ливий судовий розгляд, а провадження в його справі було надмірно тривалим.
68. Уряд вказав на те, що кримінальна справа щодо першого заявника була досить складною і, відповідно, потребувала часу для належного розслідування. Зокрема було проведено дві судові експертизи і допитано п’ятьох свідків. Перший заявник підозрювався у вчиненні двох злочинів і час­то змінював свої показання, що вимагало додаткового розслідування. До того ж, перший заявник
    подав понад п’ятдесят заяв, у яких вимагав надання різної інформації та додаткових документів, відкладення судових засідань, припинення провадження, порушення кримінальних справ щодо свідків і суддів тощо.
69. Уряд звернув увагу Суду на поведінку першого заявника підчас провадження в його справі. Зокрема, 1 серпня 2002 року сторони почали бійку в суді, і суд був змушений відкласти засідання.
    Одного разу заявник відмовився брати участь у судовому засіданні і постійно вживав образливі ви­словлювання на адресу судді, свідків та протилежної сторони у справі. У зв’язку з цим 5 грудня 2003 року суд заборонив першому заявникові бути присутнім у деяких судових засіданнях. Заявник
    також двічі пошкоджував документи в матеріалах своєї справи.
70. На думку Уряду, з огляду на наведені вище обставини, тривалість провадження в криміналь­ній справі за обвинуваченням заявника в шахрайстві не можна вважати нерозумною.
71. Суд зазначає, що провадження, про яке йдеться, тривало чотири роки, три місяці і двадцять дев’ять днів (з 3 березня 2000 року до 1 липня 2004 року) і включало досудове слідство та розгляд справи в судах трьох інстанцій. Суд не погоджується з аргументами Уряду про те, що справа першого заявника була складною. Втім, беручи до уваги поведінку заявника, а також те, що не було тривалих періодів бездіяльності з вини державних органів, Суд визнає, що пункт 1 статті 6 Конвенції щодо три­ вал ості провадження у справі за обвинуваченням першого заявника в шахрайстві порушено не було.

Ь) Наклеп

72. Перший заявник повторив раніше надані аргументи та стверджував, що провадження в його справі було надмірно тривалим.
73. Уряд вважав, що провадження у справі затягувалося внаслідок подання першим заявником численних скарг і клопотань. Уряд зазначив, що суду першої інстанції довелося розглядати понад двадцять взаємопов’язаних справ, сторонами яких були Л. і перший заявник. З 1998 року суд пер­шої інстанції розглянув понад двадцять таких справ, що ускладнювало розгляд справи про наклеп.
74. Суд зазначає, що провадження, яке розглядається, почалося 21 квітня 1999 року, а припи­нено, як стверджується, після 3 жовтня 2003 року. Отже, провадження тривало щонайменше чоти­ри роки. Період з 6 січня до 16 червня 2000 року не повинен враховуватися, оскільки триваючого провадження у справі не було. Отже, на момент, коли у вересні 2001 року було скасовано кримі­нальну відповідальність за правопорушення, про яке йдеться, тривалість провадження становила один рік і одинадцять місяців. Слід визнати, що з цього часу на кону для заявника стояло менш важ­ливе питання ніж раніше, оскільки його б виправдали у разі, якщо до справи застосовувалось нове законодавство, та якщо ні, законодавець чітко визначив, що наклеп не вважається дуже серйозним правопорушенням. Але провадження у справі тривало ще щонайменше два роки й один місяць, і невідомо, коли саме воно було закінчене і що саме розглядалося. Дійсно, національні суди двічі повертали справу на додаткове розслідування, що означало подальше залучення заявника до різ­ них слідчих заходів, що вводило заявника в стан навіть більшої невизначеності щодо застосовності до його справи положень щодо декриміналізації злочину. Беручи до уваги те, що ця справа ніколи не розглядалася по суті, Суд доходить висновку, що тривалість провадження у справі була надмір­ною і не відповідала вимозі «розумного строку».

            Отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. с) Провадження в цивільній справі

75. Перший заявник повторив раніше наведені ним аргументи і заявив, що тривалість прова­дження в його справі була надмірною.
76. Уряд посилався на те, що 17 червня 2002 року суд відмовив заявникові в розгляді його позо­ву від 12 січня 2001 року через недотримання процесуальних вимог. 26 червня 2002 року заявник
    подав інший позов і провадження закінчилося 3 липня 2006 року. Уряд вважав, що під час розгляду позову першого заявника не було періодів бездіяльності, за які держава має нести відповідальність.
77. Суд зазначає, що немає доказів того, що 17 червня 2002 року суд відхилив позов заявника. Копія рішення від 17 червня 2002 року, надана першим заявником, стосується розгляду подібного позову, поданого другим заявником. До того ж позов від 26 червня 2002 року, на який посилався Уряд, стосується цивільної справи за позовом першого заявника до судді Л, Відповідно, з огляду на відсутність будь-якої іншої інформації, Суд вважає, що провадження, яке розглядається, було ініційоване в січні 2001 року і закінчилося 15 вересня 2006 року (див, пункти 48-51).

• Отже, загальна тривалість провадження в судах трьох інстанцій становить приблизно п’ять років і вісім місяців. Хоча таку тривалість ще можна було б вважати розумною, Суд зауважує, що мали місце два тривалі періоди бездіяльності. По-перше, позов та/або матеріали справи заяв­ника було загублено, і вирішення судом цієї справи по суті відбулося лише через два роки і дев’ять місяців. По-друге, касаційна скарга заявника перебувала на розгляді у Верховному Суді України майже два роки і два місяці (з 23 січня 2004 року до 15 березня 2006 року, див. пункт 51). За таких
  обставин Суд визнає, що тривалість провадження у справі була надмірною і не відповідала вимозі «розумного строку».                                                                              Отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

          НІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1 і 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ СТОСОВНО ТРЕТЬОГО ЗАЯВНИКА

79. Третій заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість судового роз­гляду та тривалість провадження в його кримінальній справі. Зокрема, він скаржився, що стосовно нього не було дотримано презумпції невинуватості, передбаченої пунктом 2 статті 6 Конвенції, оскільки під час розгляду справи першого заявника суд у своєму рішенні посилається на третього заявника як співучасника злочину, хоча третій заявник брав участь у розгляді справи як свідок.
80. Він посилався на зазначену статтю Конвенції, відповідні положення якої передбачають таке.

Стаття 6

«1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення…

2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинува­тим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку».

А. Щодо прийнятності

81. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших причин. Таким чином, вона має бути визнана прийнятною.

В. Щодо суті

1. Тривалість провадження
2. Третій заявник наголошував, що тривалість провадження в його кримінальній справі не була розумною. Він вказував, що він мав постійне місце проживання та роботу, тому не було підстав ого­лошувати його в розшук і зупиняти провадження у справі.
3. Уряд зазначив, що поданням численних скарг і клопотань третій заявник затягував досудове слідство і судовий розгляд справи. Зокрема, шістнадцять разів він заявляв відвід судді в його справі, а також вимагав відкладення судових засідань, припинення провадження, порушення кри­мінальних справ щодо свідків і суддів тощо. Уряд також зазначив, що провадження в кримінальній справі стосовно третього заявника було зупинено протягом трьох років і семи місяців у зв’язку з тим, що його місцеперебування було невідоме. До того ж п’ятнадцять судових засідань у справі третього заявника відкладались через неявку свідків у справі. У підсумку Уряд вказав, що врахову­ючи складність справи та поведінку третього заявника тривалість провадження у кримінальній справі третього заявника була розумною,
4. Суд зазначає, що провадження у кримінальній справі третього заявника тривало приблизно шість років і два місяці (з 6 червня 2000 року до 12 серпня 2006 року) і включало досудове слідство та розгляд справи в судах трьох інстанцій.
5. Суд також зазначає, що протягом чотирьох років (з 6 червня 2000 року до 1 червня 2004 року) провадження було зупинене. Немає доказів на підтвердження того, що третій заявник пере­ховувався протягом усього чи частини цього періоду або що вживались заходи для його розшуку, Зокрема, третій заявник брав участь як свідок у судовому засіданні в кримінальній справі стосовно його батька (див. пункт 35).
6. 86. За таких обставин Суд визнає, що тривалість провадження у цій справі не відповідає вимозі «розумного строку» і що відповідно мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
7. Презумпція невинуватості
8. Третій заявник повторив раніше надані ним аргументи.
9. Уряд зазначив, що під час розслідування кримінальної справи щодо першого заявника було встановлено, що йому допомагала ще одна особа. Оскільки свідки вказали на третього заявника як на цю особу, 6 червня 2000 року його було притягнуто як обвинуваченого у вчиненні шахрайства.
   Втім, оскільки місцеперебування третього заявника було невідоме, провадження в його кримінальній справі було зупинено, та 21 січня 2004 року суд розглядав лише кримінальну справу першого заявни­ка. Уряд наполягав, що висновки суду обмежувалися лише посиланням на той факт, що першому за­явникові допомагав його син без визнання вини останнього. Уряд вказував, що суд посилався на по­казання свідків про те, що третій заявник допомагав своєму батькові у вчиненні «незаконних діянь»,
   проте це не могло порушити принцип презумпції невинуватості стосовно третього заявника.
10. Суд повторює, що принцип презумпції невинуватості, закріплений у пункті 2 статті 6 Конвенції, є одним із складових аспектів права на справедливий судовий розгляд. Принцип презумпції невину­ватості буде порушено, якщо судове рішення або заява представника держави відносно обвинуваче­ного у вчиненні злочину відображає думку про те, що він є винним, тоді як його вину ще не доведено відповідно до закону. Цього достатньо навіть за відсутності будь-якого формального висновку для припущення, що суд або відповідна посадова особа вважає обвинуваченого винним у вчиненні злочину (див., серед інших джерел, рішення у справах «Девір проти Бельгії» (Dewееr v. Веlgіиm), від 27 лютого 1980 року, серія А, № 35. с. ЗО, п. 56, «Мінеллі проти Швейцарії» (МіпеІІі v, Switzeriand), від 25 березня 1983 року, серія А, № 62, пп. 27, ЗО і 37, «Альнеде Рібемон проти Франції» (АІІепеt de Ribemont v. Frапсе), від 10 лютого 1995 року, серія А, № 308, с. 16, пп. 35-36, «Дактарас проти Литви» (Dакtаrаs v. Lіthиапіа),        № 42095/98, пп. 41 -44, ЕСНП 2000-Х, та «Матіяшевич проти Сербії» (Маtijаsеvic v. Sеrbіа), № 23037/04, п. 45, ЄСНR2006-…). Питання проте, чи порушує заява представника держави принцип презумпції невинуватості, має вирішуватися з урахуванням конкретних обставин, за яких було зроблено відповідну заяву (див. згадане вище рішення у справі Дактараса, п. 43).
11. У справі, що розглядається, і першого і третього заявників було притягнуто як обвинуваче­них у вчиненні шахрайства, але справу стосовно третього заявника було виділено в окреме прова­дження і зупинено у зв’язку з тим, що він, як стверджувалося, переховувався.
12. У своєму рішенні від 12 січня 2004 року, ухваленому в кримінальній справі стосовно першо­го заявника, суд зазначив, що «6 травня 1998 року після полудня [перший заявник] за попередньою домовленістю з іншою особою […] незаконно заволодів фотокопіювальним пристроєм, який нале­жав П.». Посилаючись на показання свідків, суд встановив, що перший заявник разом зі своїм си­ном (третім заявником) прийшов до офісу Л. і третій заявник допоміг батькові завантажити фотокопіювальний пристрій в автомобіль. Хоча такі висновки могли створити враження, що третій заяв­ник вважався співучасником, Суд зауважує, що висновки національного суду обмежувались встановленням обставин вчинення злочину першим заявником, а саме чи був третій заявник фізич­но присутнім в офісі Л., тоді як питання, чи мав третій заявник намір заволодіти фотокопіювальним пристроєм Л. шляхом вчинення шахрайства, чи лише допомагав батькові, не з’ясовувався. Вирок суду від 12 січня 2004 року не містив ані чітких, ані навіть опосередкованих тверджень про вину тре­тього заявника у вчиненні шахрайства чи будь-якого іншого правопорушення.
13. За таких обставин Суд вважає, що порушення пункту 2 статті 6 Конвенції не було.
14. IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТI 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ
15. Посилаючись на статтю 1 Першого протоколу перший заявник скаржився, що під час вико­нання рішення від 18 лютого 1999 року його майнові права було порушено. Зокрема, він скаржився, що вартість бензовоза, на який в ході виконання рішення від 18 лютого 1999 року було накладено арешт, була значно вища, ніж сума відшкодування, яку суд присудив на користь Л. Стаття, на яку посилався заявник, передбачає таке:

Стаття 1 Першого протоколу

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених зако­ном або загальними принципами міжнародного права».

Щодо прийнятності

94. Уряд зазначив, що перший заявник міг добровільно повернути фотокопіювальний пристрій або сплатити суму відшкодування, але не зробив цього, Тому Л. був змушений ініціювати виконавче провадження в цій справі. Уряд також посилався на те, що національні суди визнали порушення, допущені у виконавчому провадженні, і зняли арешт з майна першого заявника та його компанії. Крім того, перший заявник не оскаржував у касаційному порядку рішення від 20 вересня 2004 року та рішення від 14 грудня 2004 року. Відповідно його скарга має бути відхилена з огляду на невичерпання ефективних національних засобів юридичного захисту,
95. Перший заявник не погодився та стверджував, що оскаржував рішення від 20 вересня 2004 року в касаційному порядку.
96. Суд зазначає, що скарга заявника стосується порушень, які мали місце під час виконавчого провадження. Стосовно скарги на організацію та проведення виконавчого провадження законо­давство України передбачає можливість оскаржити в судовому порядку законність дій чи бездіяль­ності державної виконавчої служби при здійсненні виконавчого провадження, а також вимагати відшкодування цією службою заподіяної шкоди (див., тиtаtіs тиtаndіs, рішення у справах «Дзізін проти України» (Dzіzin v. Uкrаіпе}, № 1086/02, від 24 червня 2003 року та «Кукта проти України» (Кикtа v. Uкrаіпе ), № 19443/03, від 22 листопада 2005 року).
97. У справі, що розглядається, перший заявник та інші особи, права яких, як стверджувалося, було порушено під час виконання рішення від 18 лютого 1999 року, подавали численні позови до державної виконавчої служби та інших відповідачів, оскаржуючи різні дії та вимагаючи відшкоду­вання шкоди. Хоча суди визнали, що в деяких випадках дії державної виконавчої служби під час ви­конання рішення від 18 лютого 1999 року були незаконними, подані першим заявником позови про відшкодування шкоди були безуспішними.
98. Водночас Суд зазначає, що заявник справді оскаржив судове рішення від 20 вересня 2004 року, але доказів того, що він оскаржував судове рішення від 14 грудня 2004 року, немає (див. пункт 25).
    Тому не можна вважати, що він вичерпав національні засоби юридичного захисту, доступні йому відповідно до законодавства України.
99. Отже, ця скарга відхиляється відповідно до пунктів 1, З І 4 статті 35 Конвенції.
100. V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
101. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї і якщо внутрішнє право від­повідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необ­хідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

101. Заявники не висунули вимог щодо справедливої сатисфакції упродовж встановленого для цього строку. У зв’язку з цим Суд вважає, що присудження будь-якого відшкодування не вима­гається,

           ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції неприйнятною, а решту скарг у заявах — прийнятними.
2. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку із за­доволенням цивільного позову в рамках кримінального провадження щодо першого заявника.
3. Постановляє, що у цій справі не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з трива­лістю кримінального провадження у справі про шахрайство щодо першого заявника.
4. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з рештою скарг про тривалість провадження.
5. Постановляє, що в цій справі не було порушення пункту 2 статті 6 Конвенції.

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 15 липня 2010 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Клаудія ВЕСТЕРДІК                                                       Пеер ЛОРЕНЦЕН

     Секретар                                                                             Голова

Офіційний вісник України                                                   1197

2011, №23

 

 

 

 

 

 

 

 При наличии решений по делу №2-142/2017, №2-143/2017 в законной силе, Верховный Суд Республики Крым по гражданскому делу №2-144/2017 осознанно демонстрирует правовой нигилизм.

 Председательствующий по делу №33-5876/2017, судья, докладчик Сокол В.С. обязан был заявить самоотвод по делу, так как 18.01.2011 года по делу №22-ц/0190/471/2011, по аналогичным обстоятельствам постановил полагаю, неправосудное решение в составе коллегии судей под председательством заместителя апелляционного суда АР Крым, судьи Сиротюк В.Г. и поэтому был  запрограммирован на неправосудное решение.  

 

      Заместитель Верховного суда Республики Крым Сиротюк В.Г. препятствует пересмотру, по моему мнению, не правосудного решения апелляционного суда АР Крым от 18.01.2011 года по делу №22-ц/0190/ 476/2011, которое используется бывшим заключённым, безработным Лутьевым В.Г. в качестве приложения к своим исковым заявлениям, полагаю их более 100, для незаконного обогащения.

Суд обязан привлечь меня в качестве третьего лица, особенно после принятия в производство преступных «ВОЗРАЖЕНИЙ» Лутьева В.Г. по делу №2-91/2010 и открытого, публичного, из корыстных побуждений, указания по интернету, вмешаться в отправление правосудия судебной коллегии по делу №2-1901/2017.